Про воїна з позивним Камаз ми дізнались навіть не від його побратимів. Бійці інших батальйонів з вуст у вуста передавали захоплюючи історії про кіборга-водія, який ніколи не відмовляється виконувати найскладніші завдання і завжди зберігає почуття гумору.
Про його водійські якості та технічні здатності на фронті ходять байки. Легенда виявилась дуже простою, розсудливою людиною з перегорнутими догори шевронами.
«Знаєте хто має бачити емблему Нацгвардії? Я маю бачити!»- з посмішкою каже Юрій.
На позиції цвірінькають птахи, Юрій явно насолоджується тишею та весняним сонцем.
«24-го ми з дружиною відпочивали в Одесі, у нас навіть були квитки на вечірній потяг до Харкова, але почалось бомбардування. Ми терміново почали міняти квитки, знайшли до Дніпра, але Одесу почали обстрілювати вдруге. Тож, і дніпровський потяг скасували. Лише ввечері ми змогли виїхати до Києва та з пересадкою дісталися Харкова», – розповідає Юрій.
Чоловік зазначає, що перше усвідомлення того, що він має щось робити, має ставати на захист країни до нього прийшло саме у потязі під час повернення до Харкова.
«Я бачив, як в перший день війни, коли навколо метушня, безлад, постріли, руйнування, перші загиблі та поранені чітко та злагоджено працює «Укрзалізниця». Як чуйно вони ставляться до переляканих пасажирів та особливо дітей, – пригадує Юрій. – Тоді й вирішив, що повернувшись додому, одразу піду у військкомат!».
У мирному житті наш герой був далекобійником. Каже змалку цікавився автомобілями та приваблювала романтика мандрів. На початку березня у Юрія був запланований рейс до Європи. І він, навіть, мав і право, і можливість поїхати за кордон.
«Тоді без проблем можна було виїхати за кордон, але 26- го я прийшов до військкомату. До цього не служив, але взяли одразу, бо були потрібні водії. Ввечері вже був у 5 Слобожанській бригаді Національної гвардії України. І, знаєте, тут я зрозумів, що я на своєму місці в той час, коли це потрібно і мені, і країні».
Раптово Камаз замовкає та хитає головою, наче хоче зібратись з думками. Далі розповідає, що «був» у нього родич у росії, нормальний, начебто чолов’яга. Коли розпочалась агресія рф проти України, Юрій зателефонував йому. Навіщо? Каже, хотів з перших вуст почути думку «простого народу».
Завжди доброзичливе обличчя Камазу змінюється на напружене. Він з розпачем згадує, як намагався з’ясувати у російського родича, чому вони не повстануть проти “кремлівського карлика”, чому терплять його та все, що він робить? А родич кричав у відповідь: «А чому ви маєте жити краще ніж ми? Х.. вам, а не Європа, будете разом з нами, ми один народ!»
«Немає в них ані цінностей, ані честі. І родич тепер не родич. Тому і не хочу, щоб тут було так, як там. Тому сьогодні я саме там, де маю бути – на фронті разом з побратимами – гвардійцями! – резюмує Камаз. – До мене у двір прийшли чужі люди й розповідають, що ми будемо тепер під ними. Ми окрема нація, ніхто не буде нам казати, що робити».
Раптово Юрій замислюється та запитує вже у нас:
«А ось ви знаєте, де на росії живуть непогано?»
Зауважимо, наш герой – людина філософського складу. Його розповідь або діалоги – це міркування та підсумки власного життєвого досвіду:
«Я багато їздив і по росії, і по Середній Азії, і по Європі. Так от, що я вам скажу – ми з росіянами дуже різні. Я сам з села, тому одразу дивлюсь, як живуть у їхніх «дєрєвнях». Більш-менш нормально – на Кубані, Білгородська область, Воронізька область та, може, ще Курськ. І знаєте, чому? Тому, що там українців більшість, це наші території. А в інших місцях – суцільна розруха, занепад, народ лише про пляшку думає. Вкрасти та пропити – от їх весь менталітет. Ані городів, ані садів».
Коли мова заходить про сьогодення та роль фронтового водія, наш герой знов стає дуже скромною людиною:
«Роль водія незмінна. Така, як і у мирному житті: доставка вантажів та особового складу. Просто стріляють навколо».
Запитуємо, а чи бувало відверто лячно? Камаз відповідає моментально:
«Страх є, але більше боїшся не за себе, а прийняти неправильне рішення, підвести людей. Куди звернути, де встати, якою дорогою поїхати. Люди ж на мене розраховують!».
Побратими розповіли, що під Лиманом Камаз віз їх групу на посилення, 7 бійців. Почався обстріл фосфорними боєприпасами. Юрій прийняв рішення, яке, на думку побратимів, було неординарним, але єдиним вірним у тій ситуації – прискоритися та на шаленій швидкості по розбитій дорозі вивезти солдат із зони обстрілу.
Сьогодні хлопці згадують той випадок посміхаючись, кажуть, що аж лавки у кузові вантажівки поламали – такі стрибки були.
У сніг та мряку, дощ та спекоту, через повалені дерева, під постійними обстрілами Юрій кожного дня возить побратимів на передові позиції та забирає з них.
«Їхати з Камазом – це гарантія успіху справи, кращого водія, ніж Юрко, немає», – раптово додає кремезний чоловік, що зупинився послухати нашу розмову.
А командир роти, в якій служить Камаз, відразу пригадав випадок, коли зламалася «буханка», що підвозила БК за 400 метрів до лінії зіткнення – майже нуль. Юрій з побратимом відремонтували мертву автівку та виїхали на ній, попри велику небезпеку. Бо хлопці на позиціях чекали на снаряди.
А історія про Франкенштейна стала майже візитівкою Юрія та однією з тих, що відомі вже далеко за межами 5 Слобожанської бригади.
Пікап «Франкенштейн» з’явився у батальйоні у березні 22-го. За рік автівка неодноразово потрапляла під обстріли, в ній майже не залишилось рідних деталей, окрім кузова, схожого на решето, який вже і не рихтують. Але зусиллями Юрія досі машина працює на Перемогу.
Поки хлопці розказують про автівку та показують нам Франкенштейна, Юрій підпалює цигарку та трошки віддаляється від нас – видно, що йому незручно від уваги та такої кількості добрих слів на його адресу. Намагаємось відійти від особистості та поговорити про щось мирне, приємне – родину.
Але дивуємось ще більше:
Одружився, коли ще не було 18. Був молодий, гарячий (сміється). 20 років щасливого шлюбу! Донька теж військова. Вчиться у вищому воєнному закладі. Вступила вже після початку вторгнення. Сестра військова, зять. Всі служимо. А як інакше?
