Слобожанський гвардієць, який отримав тяжке поранення, розповів про бойове братерство та кохання, яке спонукає брати до рук зброю.
Нотатки до цього матеріалу ми розпочали готувати ще в автівці, рухаючись шляхами Слобожанщини. Прямуємо до містечка в область, в якому на нас чекає побратим, що проходить реабілітацію після операції. Нещодавно наш герой був евакуйований з зони прямого зіткнення, де пробув на позиції 33 доби. Позиція була втримана, всі штурми відбиті, вся зміна того виходу на «нуль» теж жива.
Дмитру з позивним Льова 25 років, він стрілець одного з батальйонів 5 Слобожанської бригади НГУ. Має вищу освіту, закінчив Харківську інженерно-педагогічну академію за напрямком «Проєктування АЕС». Втім, як розповідає, за фахом не працював – завадив ковідний локдаун. Все було на карантині, а сидіти на місці рівно хлопець не звик. Тому вирішив, що буде корисний у війську – обрав службу за контрактом у бригаді. Розповідає, що рішення далося легко, бо характер підійшов, служба по суті дуже подібна до тренування, а в цій справі наш герой почувається дуже впевнено, що стало для нас першим сюрпризом.
«З самого початку служби я потрапив у спортивну роту, я 9 років займався бойовим самбо, а далі таеквондо. У Слов’янську в лютому 2022 року мали бути змагання, але не сталося. Почалася повномасштабна війна. Після того вже було не до спорту», – розповідає нам Дмитро.
На початку бойових дій Дмитро зі своїм підрозділом боронили Малу Рогань та Вільхівку. Далі реальність війни стала вже звичною. Харків потроху пристосовувався, люди почали повертатися в місто, але всі рідні й дівчина нашого побратима нікуди не виїжджали.
До травня цього року в житті гвардійця все йшло більш-менш звично відносно військових буднів. А тоді події стали набирати обертів, а життя знову почало готувати сюрпризи. Перехід в інший підрозділ, зміна позицій, підготовка до виїзду на передову та, нарешті, вихід на «нуль».
«Ми були поблизу Кліщіївки, до виходу нас місяць ганяли по полігонах наші інструктори та інструктори тої бригади, з якою ми стояли поруч. Ніколи в житті так не стомлювався, але впевнено розумію зараз, що саме завдяки таким тренування я й вижив», – каже наш герой.
Ситуація у той час на фронті була складна, всі населені пункти в місцях зіткнення рашисти знищували під фундамент, війна за два з половиною роки вже декілька разів змінювала свій характер. Але «нуль» завжди був та залишається зоною, де для виконання бойової задачі треба мати велику вдачу та неабияк розвинуті інстинкти. Про перший пункт дбає вся країна, яка молиться за кожного бійця, а другий пункт підтягують до потрібного рівня гвардійські інструктори, які тижнями вкладають свої навички у всіх хлопців та дівчат, які обрали для себе шлях не ховатися від однострою, а з честю його носити.
«Я йшов на вихід добровільно, ще й навмисно попросився першим, бо ненавиджу чекати. Там наші хлопці, це наша земля, чого зволікати? А ще я знав, що йду міняти пораненого, тому шлях туди був стрімким. А далі все завертілося. Червень та липень я не забуду ніколи. Ми трималися понад місяць. Ворог активізувався і саме моя та сусідня точки були йому незручними. В нас летіло все, але не влучили. Ми дбали про точну та палку відповідь ворогу», – пригадує Дмитро і видно, як адреналін знову прискорює рухи хлопця, бо дуже яскраві спогади прямо зараз у нього постають перед очима.
Розмова триває вже понад годину, гвардієць сидить на лавці, вдягнений у цивільний одяг, поряд стоять милиці. Слухаємо його та краєм ока помічаємо, як проходять мимо жінки і як поважливо дивляться на нашого героя. Як проходячи повз нас двоє військових кивають головами і як прибиральниця у парку почала свою роботу саме з нашої лавочки – вибачившись забрала сміття з урни саме біля нас. Справжня повага завжди у дрібницях.
«Найважчим там було триматися без сигарет, бо скурював по три пачки на день. Про ворога повідомляли пташки, а іноді і я помічав їх першим. Максимально близько підходили метрів на 10, але частіше дистанція бою була близько 50 метрів. Мій автомат зламався на третій день – після чотирнадцятого магазину підряд лопнула пружина. Та то не біда, в тих умовах знайти іншу зброю – не проблема. Далі я тримав позицію вже трьома трофеями – побратим заряджав, а я стріляв. Найголовніше – це приклад відкрутити, бо в тих умовах дуже заважав», – продовжує Льова.
Цікавимося що особливого запам’яталося. На відповідь довго чекати не прийшлося, Дмитро ледве помітно здригається:
«Запах. Вороги пахнуть погано, що живі, що нерухомі вже. Вони йшли хвилями, їх було багато. Здавалося, що в них прямо у розкладі так написано було – прокинувся, поснідав, пішов помирати. Планомірно і регулярно вони на нас йшли одними стежками. А що дуже здивувало, що виїздив їх танк десь з укриття і стріляв… один раз в наш бік, інший раз по своїм, таке повторювалося неодноразово».
Нашу розмову перериває дзвінок телефона, Дмитро відповідає, каже приїхала по нього дружина із донькою. Одружився наш герой вже під час війни, доньці вже один рік. Тож, Льова запрошує нас на невелику прогулянку, бо далеко йти ще не дозволяють лікарі.
«Найдивніше знаєте що?.. , – поки підходить жіноча половина сім’ї Дмитра, він підводячись зауважує, – по тій посадці, що ми заходили, скрізь розкидані праски, капці, білизна, якісь посилки, наче вони з магазину бігли всі».
Далі бачимо стрімке перевтілення міцного воїна на люблячого татуся, який бачить свою донечку на руках у коханої дружини. Здається, що війна кудись минула. Не місце їй там, де панує таке кохання …
Відділення інформації та комунікації Східного ТУ
