Ми зустрілися з офіцером 5-ї Слобожанської бригади НГУ на позивний Кайман для створення матеріалу про звільнення міста Балаклія. На момент початку прориву він командував ротою, зараз є командиром батальйону. Оскільки це спогад людини, яка брала участь в успішному Харківському контрнаступі, нам здається важливим дати максимум прямої мови, щоб не втратити жоден факт, жодне слово, жодну емоцію тих надважливих подій. Для цього ми обрали жанр інтерв’ю.

– Скажіть, будь ласка, як йшла підготовка до контрнаступу на Балаклійському напрямку?

– На момент початку Харківського контрнаступу, це було 6 вересня 2022-го, ми вже четвертий місяць знаходилися поблизу Балаклії. Цей час ми не гаяли: закопувались, зробили дуже гарні укріплення, інженерно вивірені, з врахуванням місцевості. Особливу увагу приділили мінно-вибуховим загородженням. Чесно кажучи, чекали в гості «дорогіх гостєй», а вийшло навпаки. Ми готувалися дати супротивнику добрячих стусанів, якщо він полізе на нашому напрямку. Але за декілька тижнів на нашій ділянці почалось рекогностування місцевості офіцерами вищого командного складу, приїздили від полковника та вище з Генерального штабу. Тоді мені стало ясно, що готується контрнаступ на нашому напрямку.

– Тобто, інформація про підготовку контрнаступу трималась у секреті навіть від переважної більшості військових?

– До нас, звісно, ця інформація не доводилася, але військові розуміють, що завжди перед штурмовими діями йде дуже детальна розвідка та вивчення місцевості. За два тижні до нас почали скритно переміщувати та накопичувати інші підрозділи, у першу чергу десантно-штурмові бригади. І тоді ж почалось масоване вогневе ураження супротивника усіма можливими різновидами артилерії – від мінометів до «Хаймарсів». Вночі було добре видно, як палає лінія горизонту.

Пізніше стало відомо, що вибивались штаби, склади боєкомплекту та зброї, місця скупчення особового складу та техніки. І нас почали готувати до наступу, ми показували офіцерам нових підрозділів місцевість та рельєф, бо за чотири місяці ми добре їх вивчили.

– Відомо, що російські окупанти ретельно замінували підходи до Балаклії. Як вирішувалось у цьому випадку питання збереження життів гвардійців під час наступу?

– Наші сапери разом з іншими з суміжних підрозділів за декілька ночей до початку подій зробили проходи у мінних загородженнях для техніки та особового складу.

– Коли остаточно стало зрозуміла дата контрнаступу та чи були морально до цього готові наші військові?

– Ввечері 5-го вересня нам повідомили, що о 4-й ранку моя рота разом з іншими підрозділами буде здійснювати штурм ворожих позицій. Я об’їхав усі свої позиції, говорив з бійцями, щоб перевірити моральний та бойовий дух, пояснював, що і як ми будемо робити, перевіряв зброю. Всі були мотивовані, дуже хотіли визволяти свою землю!

О 4-й ранку першими пішли механізовані частини, танки, потім піхота. Нам був наказ висуватися на Вербівку, а потім на Балаклію.

Танк, що тралом мав розміновувати ворожі загородження підірвався на міні та «роззувся», а завдання виконувати все одно було треба. Було прийнято рішення, що моя рота, це близько 200 осіб, перетинали мінне поле колоною по одному, повзводно, витримуючи дистанцію у випадку підриву. Попереду йшли сапери, які або розміновували, або позначали міни. Щоб було зрозуміло, це були загородження мінами ОЗМ-72 [російськими], це найстрашніші стрибаючі міни з можливих. Але сапери впорались.

– Чи були якісь несподіванки під час просування наших військ?

– Ми дійшли до лінії ворожих шанців, які виявились порожніми. Ворог втік після потужної артпідготовки. По шанцях, які вирили загарбники, ми дійшли до селища Вербівка. Виявилось, що ворог втік і звідти, залишивши купу трофеїв. Ми взяли 6 одиниць техніки, серед них новітню БМП-3, яка досі воює на нашому боці у бригаді.

Цілий день ми провели у Вербівці, це фактично передмістя Балаклії, збираючи ворожу техніку, боєкомплект до неї та проводячи зачистку.

Ввечері ми вийшли на запланований рубіж, виставили пости та заночували. Наступного дня ми зайшли до міста Балаклія, наш район заходу називався Табори. Ми дійшли до річки та зруйнованого мосту, на іншому боці починались багатоповерхівки та центр міста. Тут ми зупинились ще на день, провели дорозвідку та командування спланувало спільні дії усіх підрозділів, що звільняли Балаклію.

– А коли гвардійці зайшли саме у Балаклію та як наших побратимів зустрічали місцеві жителі, що були до того під окупацією?

– Наступного дня – 6-го вересня – о першій годині ми зайшли у Балаклію. Одразу почали перевіряти будинки та опитувати місцевих, вираховувати колаборантів. Таких ми затримали трьох, і ще водія трактора-екскаватора, який копав окупантам окопи. Цікаво, що коли ми до нього прийшли, я одразу сказав, що тут точно «руськім духом тхне», бо хата була настільки брудна та смердюча, українці так не живуть.

Взагалі, всюди у будинках, де жили окупанти – був суцільний безлад та бруд. Така це нація, де їдять там і інші справи роблять, вибачте за формулювання.

Ми ретельно зачистили свій сектор та зустрілися з іншими підрозділами біля будівлі міськради міста, над якою вже майорів український прапор.

Що запам’яталось у Балаклії – це те, як нас зустрічали місцеві мешканці. Зі сльозами на очах нас всіх обіймали, намагалися пригостити чаєм, хоча у них самих майже нічого не було, але все одно знаходили якийсь хліб, трохи меду, так нас ніде не зустрічали. Аж трохи незручно було, відчували себе як кінозірки. Дуже натерпілися від окупантів, тому нам так раділи.

– Як Ви та Ваші підлеглі оцінювали тоді і сьогодні операцію по звільненню Балаклії?

– Проведену нашим командуванням операцію по звільненню міста Балаклія вважаю блискучою, бо майже без втрат, завдяки відмінному плануванню та ретельній артпідготовці були звільнені значні території.

Нашою артилерією були розбити їх штаби, ворог був дезорганізований та панічно біг у напрямку протилежному нашому наступу. Був знищений командний пункт Першого армійського корпусу у місті Ізюм, разом з усім командуванням. Це фактично знищило комунікацію між підрозділами окупантів.

Цікаво, що вже під Ізюмом наш батальйон взяв у полон групу з 10 росгвардійців, вони пішки лісами йшли, бо багатьом не вистачило місця у машинах. Потім бачили інтерв’ю з ними у Золкіна, сміялися.

Вважаю, що Харківський контрнаступ будуть вивчати у військових академіях усього світу. Пишаюсь тим, що брав участь у цій операції!

Від себе додамо, що офіцера з позивним «Кайман» за Харківську операцію нагороджено орденом «За мужність» третього ступеню.

Група інформації та комунікації 5 Слобожанської бригади Національної гвардії України