Максим Сорокін – старший лейтенант, командир взводу НГУ, 27 років, закінчив Харківський національний університет внутрішніх справ за спеціальністю “Психологія”, за фахом – практичний психолог, неодружений.
До 2017 року працював практичним психологом, потім був мобілізований, після демобілізації працював логістом, у 2021 році підписав контракт із Національною гвардією України.
Як довго ви на війні?
– У 2017 році мене мобілізували як офіцера запасу, я відслужив 1,5 роки. Мобілізованих офіцерів запасу тоді не відправляли до ООС. На війну я потрапив, можна сказати, 24 лютого 2022 року.
Чи знали ви про вторгнення росії, що планувалося? Чи готувалися до війни?
– Особисто я 23 лютого знав, що вже починатиметься вторгнення. У деяких містах доповідали, що понтонні мости, переправи налагоджують, російські війська приведені у повну бойову готовність та готуються до наступу. Я на той момент я вже був впевнений, що з дня на день почнеться повномасштабна війна. Авжеж я морально був готовий. Тому як тільки сказали про перший виїзд із частини, ми зібралися, нас чоловік до 50, і відразу виїхали. Ми в нашій частині до ймовірного наступу готувалися в принципі місяці за півтора.
Що було найважчим у перші дні війни?
– Переживання за своїх близьких. У мене на той момент у Харкові залишалася дівчина, рідний брат, тітка. Я на початку переживав більше за них. Логістично я їх готував до виїзду. Дівчина з її меншим братом, який навчався у Кадетському корпусі, близько 6 ранку 24 лютого вже почали евакуацію. Рідний брат зостався ще, мабуть, тижня на два. Він не міг виїхати з міста. Потім через 2-3 тижні виїхали він і моя тітка.
Чи брав ваш підрозділ участь у звільненні Рогані Харківського району, звідки ворог бив по Харкову?
– Ми зайняли Ростовську трасу. Ми повністю контролювали Рогань, не Малу Рогань. На Малій Рогані була, скажемо так, спірна територію. Туди заходили як наші підрозділи,так були і підрозділи російської федерації. 9-й танковий полк зайняв посадки та лісосмуги, що стояли вище Малої Рогані. У самій Малій Рогані в деяких будівлях знаходилися інші їхні підрозділи: зв’язківці, артилеристи. Там були регулярні російські війська.
На трасі росіяни розстрілювали автомобілі, але розстрілювали зі своєї сторони. Ті, кого розстріляли росіяни, або не знали, що там таке, або намагалися прорватися. Особисто в мене хлопці бачили, здається, “Волгу” розстріляли. Вона виїжджала зі сторони Малої Рогані, намагалася по Ростовській трасі проїхати в напрямку станції метро “Індустріальна” в Харкові. Але вони розстріляли цивільну “Волгу” з кулемета. Ми в цілому нарахували більше 20 розстріляних машин на Ростовській трасі.
Чи довелося брати участь у бойових діях на території Рогані?
– У самій Рогані не стикалися, не перестрілюватися. А перестрілювалися через дорогу. Ми були з одної сторони дороги, а вони – з іншої.
Яке враження справляє так звана “друга армія світу”? Це міф чи реальність?
– Я впевнений, що це міф. “Друга армія світу”, мені здається, діяла би більш підготовлено, більш рішуче. Якби в нас була така техніка, в такій кількості та якості, як у деяких їхніх частин та збройних формувань, то, мабуть, ми би були другою армією світу.
Чи багато було трофеїв, коли заходили в населені пункти після росіян?
– Ми заходили туди, відверто кажучи, не найперші. Там ще стояли досвідчені 92 бригада, хлопці з “Фрайкора”, “Кракена”, але все одно деякі трофеї були. Знаходили, я точно не знаю, як це називається, шифрувальну або радіолокаційну машинку.
Усе більш-менш цінне – автомати “Вал”, “АК-12 – все, що ми знаходили, то передавали до бойових підрозділів, тому що їм це більш потрібно.
Завдяки чому вдалося звільнити Вільхівку, Малу Рогань?
– Завдяки злагодженій роботі підрозділів, які знаходилися на цій лінії зіткнення. Я спілкувався з людьми, які там знаходилися, які заходили впритул, ходили на штурм цієї посадки. Руські в цій посадці до кінця не вірили, що їх ходило штурмувати 10-15 осіб. Вони думали, що там проти них працює якийсь ледь не спецназ ГУР Міністерства оборони. А там по факту були пацани-добровольці, зведені підрозділи. Але в загальній масі, звичайно, найбільшу роль відіграла 92-а бригада. Також артилеристи, ППО-шники з 92-ї бригади, діяли мобільні групи з “Джавелінами”.
У цю посадку зайшло чоловік 10, добряче потріпали росіян, виволокли 4-5 полонених, і це вдесятьох, щоб ви розуміли. Причому пішов далеко не спецназ. Це просто були хлопці, в яких сталеві яйця.
Зараз уже зафіксована велика кількість фактів, коли росіяни покидають тіла своїх військовослужбовців і не приходять за ними. Чому вони так роблять?
– Я думаю, швидше за все, коли вони сюди їхали, була мотивація вийти звідси переможцями, швидко все захопити, уявлення у них було, що вони ледь не “боги війни”, а по факту почали розбиватися не об “богів війни”, а об мотивованих пацанів, які реально стояли, захищаючи себе, свою родину, своїх близьких. Тіла кидали, тому що був страх за своє життя більшим, ніж переживання за труп свого товариша. Можливо ще, що сім’ям загиблих там обіцяють виплати, а коли військовослужбовець зник безвісти, то не потрібно виплачувати. Інформації ж, що він загинув, немає.
Чи бачили ви серед росіян ознаки військової честі та гідності?
– Чесно, я не стикався. Абсолютно. Мій підрозділ взагалі займався до війни конвоюванням, екстрадицією та охороною підсудних або осіб, які перебувають під слідством. Зрозуміло, що в активній фазі бойових дій ми повернулися до свого ППД. Кількість полонених щодня збільшувалася, відповідно, з’являлася робота за фахом мого підрозділу. Так сталося, що там був підполковник із 59-го танкового полку, який стояв навпроти нас у посадці. Віз його начальник караулу, який був разом із нами в Рогані, в тому місці, по якому танки цього підполковника лупили. Начальник караулу почав питати у підполковника, як йому не соромно.
А тому соромно лише через те, що він потрапив у полон. Він почав розповідати, що в нього дві доньки, що він не хотів сюди їхати – ці всі їхні накатані історії, коли вони потрапляють у полон. Я думаю, що пропаганда в них працює на повну. У принципі, там до 40% можна віднести до тих, хто не знав, хто вже приїхавши сюди, побачив, що ніяких фашистів, нацистів немає, люди живуть навіть певною мірою краще, ніж у них.
Вас чимось дивують сьогоднішні росіяни – військові та цивільні?
– У військових мене, мабуть, дивує тільки те, що вони за грошима їдуть і розраховують, що вони повернуться живими і з грошима. А у цивільних дивує їхній ворожий настрій до нас. Мовляв, бийте цих хо..лів, вони в основному позитивно налаштовані до тої військової операції, яку вони планували провести за 3 дні. А зараз це повноцінна війна, яка уносить із нашого боку, мабуть, більше цивільних. Невинні люди страждають від цього більше всіх.
Як думаєте, чому росіяни досі утримують позиції на півночі Харківської області?
– Я думаю, що це більше для психологічного тиску. У цьому мало військового сенсу, це спосіб тиску на Харків. Якщо з кількох областей війна пішла повноцінно, можливо, в деякі регіони прилітають ракетні удари, із якими ми поки що не можемо впоратися, то навіть сьогоднішній день показує, що Харків накривають із РСЗВ. Психологічно, звичайно, важко це людям витримати. Це йде тиск у прямому сенсі, щоб люди, не дай Бог, почали говорити: давайте вже будь-який прапор, аби тільки це закінчилося.
Чи помітили ви якусь динаміку в якості техніки росіян за ці 5 місяців війни?
– Вона стала гірше, набагато гірше. Перші наші зіткнення були, коли навіть “Джавеліном” робився постріл, хлопці з мобільних груп відстрілювали, я називав їх “мисливці за танками”, то вони розповідали таку дивну річ: ракета підлітає, а потім різко йде уверх. Неможливо пояснити, чому. Мабуть, у них там чи якась установка була. А зараз, кажуть хлопці, які займаються цими справами, у них їдуть танки Т-62. Зараз уже гірша техніка в росіян.
Чи стикалися ви з тим, що російські військові мародерили?
– У полі біля Рогані, де вони стояли, після того, як їх розбили, ми бачили старі радянські килими, які в нас часто висять на стінах чи лежать на підлозі. Вони їх взяли не просто для того, щоб утеплитися чи ще щось, вони їх змотали і скотчем завернули. Тобто вони килим готували для того, щоб повернутися з ним додому. Хіба це не показник мародерства, що таку, здавалося би, звичайну річ, яку він може купити, тим більше, що він поїхав за грошима, він краде?
Я думаю, що їх сюди відправили та дозволили коїти все, що вони захочуть. Відчуття безкарності робило своє. Він думав вкрасти, убити, зґвалтувати. Ви знаєте, що навіть на тій же Малій Рогані були випадки, коли вони ґвалтували жінок, дівчат.
На деокупованих територіях люди розповідають, що найбільш жорстокими були військовослужбовці із так званих “ЛДНР”. Чи це дійсно так?
– Це справді так. Але є й інша цікава ситуація. Знайомі з Куп’янського району, вони евакуювалися вже, розповідали, що коли приїздять солдати російської федерації і на блокпосту стоять ці мобілізовані з “ЛДНР”, то росіяни, м’яко кажучи, їх б’ють і кричать: “Через вас ми тут”. Росіяни зневажають людей з “ЛДНР”. Дівчина, яка евакуювалася, розповідала, що самі російські солдати радять об’їжджати блокпости, де стоять солдати з “ЛДНР”. Мовляв: “Не їдьте через той блокпост, там стоять ці мавпи з бананових республік”.
По факту, хто може бути мобілізований у лави цих “республік”? Алкоголіки та п’яниці! Якщо там показують якогось одного вчителя російської мови, який у побуті вдома розмовляє українською, то все решта – це люди, які дорвалися та задовольняють свої потреби, скажімо так, не за пірамідою Маслоу.
Чи впливає на війну зброя, яку Україні передають іноземні партнери?
– Звичайно, впливає. Якщо спочатку в росіян у пропагандистських передачах розмовляли про “Джавеліни” та NLAW, то зараз розмова тільки про HIMARS. Тобто це відчутно завдає неприємностей. Якби у нас кількість HIMARS сягнула штук 150, я думаю, цю війну можна було би закінчити в лічені місяці. Тому західна зброя в будь-якому разі впливає. Усе постачання, що йде на армію із заходу, має певну вагу, як той же самий Ленд-ліз у Другу світову війну для Радянського Союзу.
Яка динаміка обстрілів останнім тижнем на фронті?
– За моїми підрахунками, дещо зменшилася кількість обстрілів. Пов’язую це з хорошою роботою HIMARS. Вони знищують їхні пункти постачання.
Як настрій в окопах?
– Настрій набагато позитивніший, ніж був у перші тижні.
Що зробите одразу після перемоги у війні?
Навіть не знаю. Мабуть, як і всі, повернуся додому, відпочину нормально. Які можуть бути плани? Плани до кінця війни – вижити і зберегти свій особовий склад.
Юрій Ларін
