25 лютого Лісник вже був у військкоматі, а наступного дня – розподілений в частину Нацгвардії.
«Я вже мав бойовий досвід, тому сумнівів щодо прийнятого рішення не виникало», – розповідає гвардієць Олександр з позивним Лісник .
Одна із позицій військових знаходилася в районі Новомихайлівки, на Донеччині. Цей напрямок був одним із найгарячіших, адже росіяни не полишали постійних спроб прорвати оборону.
«Обстріли могли починатися рано-вранці і тривати до пізньої ночі. Незважаючи на це, ми продовжували укріплювати нашу позицію», – згадує Лісник.
Він відзначає, що для піхоти, завдання якої виконував підрозділ НГУ, наявність укріплених позицій має вкрай важливе значення та дає можливість зберегти життя особового складу.
«Зараз бойові дії проходять зовсім по-іншому – з боку росіян постійні артилерійські обстріли та спроби наступу», – відзначає військовий.
У травні Ліснику довелося зустрітися з ворогом обличчям в обличчя.
«Вони намагалися захопити нашу позицію в ближньому бою. Почали закидати окоп гранатами, щоб вбити нас або змусити здатися. Але план ворога не спрацював – їх було знищено. Це були такі емоції, їх ні з чим не порівняти – коли ми дізнались, що перебили майже взвод росіян за лічені хвилини. Від їхнього штурмового підрозділу залишився лише один бурят, сховався від нас в глибині позиції та якийсь час відстрілювався. Вже після бою я зрозумів, що отримав поранення в ногу», – говорить Лісник.
Про важкість поранення зрозумів вже тоді, коли побачив просочену кров’ю тканину. Чекаючи на медичну допомогу наклав турнікет. Саме в цей час, ввечері, знову почався обстріл. Йти самостійно Олександр не міг, йому довелося повзти до найближчого укриття. Зрозуміти звідки і куди летіли снаряди було неможливо, тому, зізнається, в якусь мить зціпив зуби та стиснув гранату в руці. Розумів – якщо прийдуть росіяни, діяти доведеться без коливань. Був готовий ціною свого життя знищити проклятих окупантів.
«Я постійно думав про своїх дітей, про найменшого. Думав, як побачу їх, як обійму. Ці думки допомогли мені триматися та не втрачати надію», – розповідає гвардієць. «За кілька годин обстріл закінчився і я почув голоси. Вони ходили між гілками, гукали та питали чи є хтось поранений після бою. Після кодового слова я обізвався, зрозумів – свої», – говорить чоловік. Олександра евакуювали до районної лікарні, а згодом – у військовий госпіталь для подальшого лікування.
«А як інакше? Ми не прийшли на їхню землю, ми захищаємо свою», – підкреслює Лісник.
Група інформації та комунікації Центрального ТУ
