До війни працював у Білорусі, у типографії. Дізнався, що почалася війна через Telegram, почав дивитися українські пабліки, побачив відео, як летять ракети. Прийняв рішення їхати додому. Проте вийшло виїхати лише з другого разу. Спершу не пропустили — білоруси знайшли якусь причину. На другий раз проїхав через Польщу. Із собою мав лише маленький рюкзак з білизною та шкарпетками. У Львів приїхав уночі, переночував на вокзалі, зранку пішов до військкомату», — розповів Жук.

Спочатку його не взяли — сказали, що добровольців вистачає. Але все ж він дочекався  свого виклику і став у стрій. Сьогодні Жук — піхотинець 17 Полтавської бригади НГУ «Рейд». Разом зі своїм підрозділом він тримає вогневу позицію та діє в обороні, аналізуючи обстановку.

Найважче — коли йде штурм передових позицій або з флангу, а ти не можеш  допомогти навіть вогнем. Тому що ландшафт — десь висоти, десь низини. Як би ти не хотів — нічого не зробиш. Просто чекаєш у цій невідомості», — ділиться Жук.

Найяскравішим спогадом у його пам’яті залишився бойовий виїзд на Куп’янському напрямку:

На Івана Купала. Там тяжко було. У нас виїзд за виїздом, ніколи було продихнути. Найважче — не холод і не виснаження. Найважче — перша медична допомога. Її треба вміти надавати — тому що “евак” може приїхати і через годину, і через добу. Перший раз у житті надавати медичну допомогу — морально  важко. Ти бачиш кров, десь кістки вилізли. До цього треба бути морально готовим».

Життя на фронті чоловік порівнює з полярниками:

Я читав про полярників, які виходять в експедицію на півроку-рік, живуть у невеличкому просторі по 7 людей і у них немає змоги змінити обстановку. І навіть найкращі друзі часто починають дратувати одне одного. Все як на фронті. Коли виходимо на позиції, розуміємо: у кожного свій характер, свої звички, і це потрібно якось сприймати. Полярний синдром», — усміхається чоловік.

Служба інформації і комунікації 17 Полтавської бригади НГУ «Рейд»