Сергій – військовослужбовець Нацгвардії, розповідає, що дуже чекали із дружиною на появу донечки.  Тепер для тата маленька Вікторія – сенс життя, найбільша радість та втіха. Здавалося б, ще недавно загадували під ялинкою бажання та передавали їй дарунок від святого Миколая. Але війна перекреслила усі плани на затишне сімейне спілкування.

Сьогодні гвардієць налаштований рішуче:

«Я не уявляю життя своєї дитини під окупацією, у рашистському рабстві. Цього не бажає жоден український батько, тому ми тут, озброєні, вмотивовані, націлені на перемогу».

Через насичений службовий графік Сергій нечасто бачиться із донькою, дуже сумує. І в кожній дитині бачить свою донечку.

«Колись повз наш блокпост їхала машиною родина із Харкова. Там була дівчинка років 5-ти. Дитина була дуже зморена і голодна. Її беззахисний нещасний вигляд буквально розірвав мені серце… перед очима стояла наче моя Віка. Я побіг, приніс щось гаряче попити, якусь їжу. Дитя поїло і пожвавіло. Тоді у душі в мене остаточно оселилась сталева мета: помститись за кожну сльозинку наших дітей, захистити їх від рашистського монстра, боротися до останнього. Ми, дорослі, маємо стати щитом для наших дітей – нашого майбутнього. Інакшого шляху, ніж боротися, в нас просто немає, – стверджує гвардієць – Я переконаний, моя донечка житиме у процвітаючій країні. Вона буде щасливою, самодостатньою, вільною людиною. Саме тому я тут, у лавах Національної гвардії України».

Група інформації та комунікації Центрального ТУ