На початку повномасштабної війни українська піхота використовувала фортифікації, концепція яких майже не змінювалася з радянських часів. Довгі траншеї, великі взводні та ротні опорні пункти, бетонні ДОТи, – усе це створювалося під фронт, де головною загрозою були артилерія й танки. Але вже на початку 2023 року стало зрозуміло: сучасна війна працює за іншими законами. Поле бою радикально змінили розвідувальні БпЛА, FPV-дрони та керовані авіабомби. І те, що раніше вважалося добре укріпленою позицією, часто ставало помітною мішенню. Нині найкраще працюють невеликі, добре замасковані позиції для відділення з чотирьох-шести бійців, одиночні позиції типу «стакан», «плацкарти» у стінках окопів, бліндажі під будинками та підземні тунелі.

Відхід від шаблонів

Переважна більшість українських окопів часів АТО/ООС та перших місяців повномасштабного вторгнення копалися за радянськими стандартами, які свого часу увібрали досвід інженерної школи Другої світової війни. Логіка їх створення була простою й ефективною: за останні вісімдесят років людський зріст майже не змінився, як не змінилися балістика й руйнівна фізика артилерійського снаряда чи міни. Тому висота траншеї, ширина ходу сполучення чи товщина накату над бліндажем десятиліттями переходили з одного військового підручника в інший як правила, написані кров’ю.

Класичний ВОП, який зводили на українських позиціях, зазвичай складався з кількох бліндажів, спостережних пунктів, десятка вогневих точок і секретів, виставлених за кількасот метрів перед основними позиціями.

Я ще застав класичні ВОПи під час боїв за село Велика Новосілка на Донеччині у 2022 році. Але вже наприкінці того ж року в Бахмуті стало очевидно: війна змінюється. Коли над позиціями почали цілодобово висіти дрони, старі фортифікації перестали працювати. Нові засоби ураження вимагали зовсім інших укриттів і іншої логіки оборони, – говорить заступник командира інженерно-позиційної роти батальйону сил підтримки 12 бригади спеціального призначення НГУ «Азов» лейтенант на псевдо Шульга.

До війська Шульга долучився добровольцем у березні 2022 року. На той момент він був студентом кафедри журналістики та засобів масової комунікації Національного університету «Львівська політехніка», активістом патріотичного товариства «Сокіл» та ультрас-руху клубу «Шахтар Червоноград» з міста Шептицького на Львівщині. Хлопець не мав за плечима ані строкової служби, ані військової кафедри. Можливо, саме тому йому було простіше дивитися на інженерні позиції без прив’язки до старих шаблонів.

Бетонні ДОТи, які я подекуди бачив на підготовлених рубежах, стирчали над землею на два-три метри й нагадували каземати та амбразури з пляжу Омаха у Нормандії, який у червні 1944 року союзники штурмували у День Д. У таких спорудах я б не почувався в безпеці, адже вони першочергова мішень для ворога, – каже Шульга.

Відтак у бригаді «Азов» повністю переглянули підходи до будівництва та маскування фортифікацій. Інженери взяли найкраще з німецької школи укріплень і доповнили її рішеннями, продиктованими сучасною війною дронів та високоточної зброї. Головним принципом спорудження нових позиційних укріплень стало розосередження. Так, на зміну великим опорним пунктам із десятками людей прийшла мережа дрібних, добре замаскованих вогневих точок, інженерних загороджень і підземних комунікацій.

Як показує практика, щойно ворог виявляє нашу позицію, через день-два туди прилітають КАБи. Ба більше: чимало заздалегідь підготовлених окопів противник руйнує «шахедами» ще до того, як туди встигають відкотитися наші бійці. Тому сьогодні українські воїни мають мислити приблизно так, як солдати В’єтконгу під час В’єтнамської війни. У протистоянні з американськими військовими вони намагалися бути якомога непомітнішими і постійно заривалися під землю, – підсумовує Шульга.

Німецький винахід

Саме з таких невеликих, максимально прихованих укриттів сьогодні часто починається побудова лінії оборонних укріплень. Коли відділення піхоти займає оборону на новому місці, то насамперед облаштовує два «стакани» – одиночні стрілецькі позиції на відстані 10–15 метрів одна від одної. Конструктивно «стакан» – це вертикальна кругла виїмка в землі заввишки з людський зріст і діаметром трохи більше метра, яка надійно захищає бійця з усіх боків. У такому укритті боєць майже невразливий для куль та осколків мін. Фактично це сучасне переосмислення інженерних рішень, які використовували німці під час Другої світової війни. Подібні стрілецькі точки – Kochbunker (від прізвища гауляйтера Еріха Коха, який ініціював їх виробництво) або ringstand (кругова позиція) – масово з’явилися у 1943–1944 роках, коли Вермахт перейшов до стратегічної оборони.

Втім, сучасний «стакан» – це, як правило, частина системи. Від нього прокопують підземний хід до бліндажа, від якого траншеї ведуть до двох стрілецьких позицій, розташованих по обидва боки укриття.

Поки двоє чергують у «стаканах», їхні побратими відпочивають. Але для відбиття штурму двох людей недостатньо. Тому ще двоє займають позиції біля бліндажа і тоді вся позиція перекриває сектор обстрілу на 180 градусів, а один боєць залишається на радіостанції та координує бій, – пояснює лейтенант Шульга.

Позиції відділень розташовують на відстані 100–150 метрів одна від одної. Це достатньо близько для взаємної підтримки й достатньо далеко, щоб один удар не «накрив» одразу кілька укриттів.

Не менш важливою є зона ураження (kill zone) перед переднім краєм. Для противника створюють смугу перешкод завширшки близько сотні метрів, насичену як вибуховими, так і невибуховими загородженнями: протитанковими надовбами, колючою стрічкою «єгоза», дротяними мережами «спотикач» та малопомітними «плутанками». У результаті ворог опиняється перед вибором: або повільно продиратися крізь міни й колючий дріт, або обходити їх відкритою місцевістю, перетворюючись на ціль для FPV-дронів.

Аби самі «стакани» не стали легкою здобиччю для ворожих дронів, їх ретельно маскують. На круговому бруствері з мішків із піском встановлюють каркас із гілок, який накривають пончо або плівкою, а зверху закидають дереном чи свіжою зеленню. Таке перекриття не лише ховає позицію від аеророзвідки, а й захищає бійця від негоди. Додатково навколо укриття прокопують дренажну канавку для відведення води. З висоти пташиного польоту така точка виглядає як звичайний, непримітний горбик посеред посадки.

Втім, на цьому облаштування не закінчується. У стінці «стакана» додатково викопують невелике укриття розміром приблизно 160 на 50 сантиметрів, де можна сховатися під час артобстрілу. Деякі бійці жартома називають його «плацкартом», хоча більш поширена назва – «лисяча нора».

Саме такі рішення сьогодні дедалі частіше приходять на зміну класичним фортифікаціям минулих десятиліть. Про сучасні бліндажі, підземні ходи та інженерні хитрощі, які використовують українські військові для виживання на передовій, читайте в одному з наших наступних номерів.

За матеріалами видання «Гвардія»