“Ми пересилаємо вам своє серце!”: як громадяни Німеччини підтримують українців (ВІДЕО) - НГУ
Мешканці невеличкого німецького міста Леннештадт відправили земляка-волонтера, аби він допомагав харків’янам пережити страждання, які принесло повномасштабне вторгнення російських військ в Україну.
 
Від Харкова до Леннештадту — 2400 кілометрів. Це невеличке, розміром з Куп’янськ чи Балаклію, місто у землі Північна Рейн-Вестфалія (західна частина країни). Звідти до нас прибув за дорученням своїх земляків громадянин Німеччини польського походження Матеуш Ванцек. Йому тридцять вісім років, він емпатичний та енергійний. В Україні волонтерить з 2014 року, і вже досить добре навчився розмовляти українською. Аби знайти мешканців найбільш постраждалих районів Харкова та дослідити їхні нагальні проблеми він звернувся до гвардійців.
 
“Я приїхав з Німеччини з Леннештадту. Це місто за 70 кілометрів від Кельну. Там мешкають 27 000 осіб. І вони від першого дня намагалися допомагати вам [українцям]. У нас живе дуже багато людей старшого віку, які пам’ятають Другу Світову війну. Вони дуже переживають і бояться за вас. З першого дня війни вони збирали гуманітарну допомогу. Везли її до Польщі. Поки я в Україні, кожного дня телефонують мені й питають як у вас ситуація, і як можемо допомогти. Я їм шлю відео всього, що тут бачу. Вони пересилають вам своє серце, щоб у вас було гарно на душі, і щоб ви трималися!”, – пояснив волонтер з Німеччини Матеуш Ванцек.
Він розповідає, що його місто прийняло багато переселенців, які дуже сумують за домом та воліють повертатись до України. Першим місцем, куди прибув Матеуш зі своєю невеличкою, але дружною командою (його супроводжували волонтери Ольга та Артем – з Дніпра та Харкова) — мікрорайон Горизонт [Обрій на картах Google]. Вони побачили зруйновані супермаркети та розважальні центри, випалені вщент квартири, провалені бетонні перекриття, плити, які звисають з шістнадцятого поверху, величезні ями від авіаударів. Побували у тих підвалах, де лишись люди, передали їм продукти харчування, засоби гігієни та невеличкі сувеніри – зворушливі янголятка та листи, виготовлені руками німецької молоді.
“Коли все починалося, тут знаходилося сорок-п’ятдесят осіб, потім всі роз’їхалися через страх. Я теж відправив свою родину сьомого березня, коли у нас у районі вже все розбили [російські окупанти]. Після другого авіанальоту у нас пропало світло. Я пройшов війну в Афганістані, два роки старшим лейтенантом – мені так страшно не було як тут! Але якось вижили за ці три місяці, нас тут лишилось п’ятнадцять осіб”, – поділився харків’янин Анатолій. Він показав Матеушу жбан уламків, якими було пошкоджено їхню оселю.
Побували також на одному з харківських промислових підприємств, через вторгнення воно зупинило виробництво, але прийняло біженців. Більшість людей, – діти та люди похилого віку з навколишніх містечок та сіл.
 “Хати немає. Її всю розтрощили [рашисти]. І тому ми приїхали сюди. А так там і зараз, і воюють і стріляють. Вони не знають, куди та в що влучають: б’ють, куди заманеться. Одна бомба прилетіла так, що й чотири хати знесло. І погріб не рятує”, – розповіла мешканка Слатиного Анна.
“Війська росії, вони у Цупівці стоять, вони звідти стріляють. Сусіду нашому прилетіло, гараж розбило, у нас вікна побило та дах”, – поділився мешканець Прудянки Андрій
Масштабними руйнуваннями та спаленими, майже порожніми “шістнариками” [шістнадцятиповерховими будинками] їх зустріла Північна Салтівка. Це – один із найбільш постраждалих від рашистських обстрілів районів Харкова. Російські окупаційні війська й досі дістають цей район системами реактивного вогню, та й звуки артилерійських дуелей тут чути найгучніше.
“У нас місяць не було води та світла. З джерела за триста метрів таскали воду, розрізали бочки, заготували дрова, чайник гріли. Обстріли були практично кожен день. Живемо у підвалі, десять осіб, три родини. Всі інші поїхали. Тут на Салтівці мешкало 200 000 населення. Жодної інфраструктури не лишилося. В сторону окружної [дороги] будинки повністю розбиті. Там ні води, ні світла. У нас вже тиждень як з’явилося світло і вода. У нас у будинок було два прильоти. Розбило дах і квартиру”, – розповів харків’янин Михайло.
Його розповідь доповнила мешканка будинку на сусідній вулиці Леся:  
“Перший “приліт” був першого травня, і ми спустилися жити у підвал. Ставили обігрівачі, поки було світло. Після прильоту у будинок 25 березня розпочалася пожежа. Тоді ми залишились без світла і води. Всі ці бабусі залишились, бо їм немає куди їхати. І мені немає куди їхати теж”.
Матеуша шокувало побачене, адже все це нагадувало постапокаліптичні фільми. Він намагався збагнути, як таке статися, і постійно дивувався жахливому перетворенню на кам’яну пустку щільно заселених та добре розвинутих міських районів, які не могли бути військовими цілями. Один з колишніх мешканців Грузії, а нині харків’янин, на ім’я Тенгіз, нагріваючи чайник на багатті посеред двору, відповів, що він багато років тому вже воював з росіянами, які так само прийшли плюндрувати його землю:
“Вони так робили завжди. І в Грузії. І в Україні. І в інших країнах. У них немає честі!”
Німецький волонтер пообіцяв детально розповісти своїм співгромадянам про страждання українського народу, та сприяти тому, аби потік гуманітарної допомоги не припинявся.

Від admin