На Київщину підрозділ Ярослава Нижника виїхав в перші дні російського вторгнення. Там постійно маневрували, аби не потрапити під обстріли. Перше відчуття війни прийшло після повітряної дуелі, яка розігралась над головами нацгвардійців. Потім були постійні ворожі обстріли, десятки звільнених і зачищених населених пунктів, сльози радості місцевих жителів і не менш важлива служба на Закарпатті.
– Напевно, перші дні війни неможливо забути?
– Всім було зрозуміло, куди ми їдемо і що будемо робити. Я вже не пам’ятаю, який населений пункт був першим, але обстріли почалися з першого дня. Спочатку десь далеко, не по нам стріляли, ми просто чули, що десь падають міни й ракети від Градів. Перше чітке відчуття страху з’явилось наступного дня. Тоді над нашими головами зав’язався повітряний бій. Наш винищувач намагався збити російський літак. Все небо над нами було червоним. Той бій завершився перемогою нашого пілота, а рештки ворожого літака впали за декілька кілометрів від наших позицій.
– Як боролися з відчуттям страху?
– В одному населеному пункті ми не затримувались довше 2-3 днів, постійно маневрували. Одного разу зайняли позиції біля селища Ясногородка, що поблизу Мотижина. Далі вже були окуповані села. Гради падали від нас на відстані від 50 до 100 метрів. Добре, що ми окопались не в полі, куди цілили росіяни, а в лісочку неподалік. Тому нас і не накрило. Сиділи й молилися, аби тільки в окоп не прилетіло. Тоді б шансів не було. Але страх потроху відступав, бо вже звик до того.
– Виходить, що вас там чекали чи помітили?
– Можливо і так. Ми приїхали вдень, почали окопуватись. Обстріли почалися практично відразу. Скажу так – коли треба сховатись, то копається дуже швидко. До вечора позиції були вже готові, а десь о 4 чи 5 годині ночі прилетів Град. Вони накрили все поле у шаховому порядку – думали, що ми десь там, але тоді ми їх перехитрили й залишились живі.
– Пам’ятаєш перший бій?
– Це була зачистка. Ми зайшли кількома групами. І коли підходили ближче до Житомирської траси, то виявили в лісосмузі росіян. Скоріше за все там був цілий взвод. І вони почали крити нашу передову групу з усього, що було – навіть з танку. Наші танкісти теж прийшли на допомогу, однак ворогів було набагато більше, і нам довелося відступити, але росіян там добряче покришили. Хоча там були не строковики, а спеціалісти-контрактники. Тоді ж і стались перші втрати. Один наш хлопець загинув, двоє отримали поранення. Я знав особисто цих хлопців. Вони були професіоналами. Та й усі хлопці сумували з цього приводу. Але інші наші хлопці вижили. І не просто вижили, а ще й дали гідний бій. Це було поблизу Бузової.
– Чим характеризувалися ті бої? Яку тактику ви використовували? Як діяли загарбники?
– Здебільшого це були артилерійські бої. Їхні гармати били по нам, а наші – по ним. Якихось ближніх боїв особисто у мене не було. Завжди була певна дистанція. Найбільше роботи було саме в артилеристів. Найчастіше обстріли були вночі.
– Згодом вдалося вигнати окупантів. Яким був відступ росіян?
– Ми підійшли практично впритул до Житомирської траси. Під Києвом наші сили оборони дали гідну відсіч росіянам, і вони саме цією трасою відходили. Там наші хлопці спалили чимало ворожої техніки. Протитанкісти нашого підрозділу славно відпрацювали: розбили чимало російських танків і бронемашин. Я сам гранатометник і на Київщині мені працювати доводилося тільки по ворожій піхоті.
– Коли прийшло розуміння того, що в битві за Київ перемога за вами?
– Це, власне, одні з найяскравіших спогадів з того часу. Ми заходимо на нові визначені передові позиції й розуміємо, що перед нами нікого немає. Вони всі втекли. Вони кинули свої позиції. І оце відчуття того, що ми прогнали ворога – найяскравіше, що згадую. Коли вже бачили їхні напіврозбиті колони, які їхали назад, ми зрозуміли, що ми перемогли в битві за Київ. Ми їм показали, хто тут насправді вміє воювати, а хто «заблукав на навчаннях»!
– Але ж розслаблятись не можна було, бо попереду ще були зачистки?
– Ми зачищали населені пункти після того, як наші артилеристи й танкові підрозділи вибивали основні сили ворога. Ми заходили групами до населених пунктів і вибивали звідти залишки окупантів. У них там було небагато варіантів: або втекти, або, якщо були занадто вперті й тупі, що билися на смерть, то її й отримували.
– Більше дюжини населених пунктів ти пройшов разом з підрозділом. Що ви там бачили? Як вас там зустрічали?
– Все було розбите. Ті села, куди окупанти не дійшли, були майже порожні. Більшість людей звідти виїхали, а там, де були росіяни, все було розбито і розграбоване. Але, коли ми заходили в деокуповані міста і села, ті місцеві жителі, які там залишались, нам дуже допомагали. Приносили нам теплі речі. Це дуже було потрібне, бо після окопів, форма, взуття були всі мокрі, брудні. Треба було переодягатись. Місцеві готували й приносили нам гарячу домашню їжу. Одного разу нам привезли вареники з картоплею. Справжніх! Домашніх! Я таких смачних ніколи не їв. Дехто навіть з самого Києва приїжджав і привозив різні необхідні речі. Тоді ми зрозуміли, що це народна війна і проти загарбників піднявся весь український народ. Звичайно, це все нам додавало сил і мотивації. Бувало, що ми заходили чи заїжджали в якесь село, люди зі сльозами щастя падали на коліна і дякували нашим хлопцям. І коли ти це бачиш, то виникає ще більше бажання звільняти нашу землю і наших людей. А це так і буде, я впевнений.
– Підтримуєш зв’язок з тими, з ким служив там?
– З деякими хлопцями, з мого підрозділу ми й зараз служимо разом на Закарпатті. Але з тими, кого перевели в інші регіони все одно підтримуємо зв’язок. Ми дуже здружились на війні. Тому що, коли ділиш з людьми абсолютно все, починаєш довіряти їм. Бувало, цигарки ділили на трьох, банку консервів, воду. Одним словом, ми ділили на всіх один окоп і одну війну. Після такого набагато легше, бо розумієш, що ці люди ніколи не зрадять, не втечуть, не кинуть у біді. Так воно і вийшло – коли ми туди їхали, кожен розумів, що може загинути, але ніхто не відступив.
– Розкажи про нинішню твою службу.
– Тут ми охороняємо громадський порядок, патрулюємо вулиці ловимо порушників закону. Мирні міста мають бути ще й безпечними. Перевіряємо підозрілих осіб, нерідко знаходимо в них заборонені речі. Перевіряємо документи, слідкуємо, щоб в регіоні не з’являлись диверсанти або проросійські агенти. І це ми робимо щодня. Одного разу у місті Мукачево ввечері вирішили перевірити одного літнього чоловіка. Напарник запропонував провести поверхневу перевірку, і під курткою знайшли підозрілі згортки з невідомою речовиною. Передали його поліцейським, потім нам сказали, що там було 7 грамів речовини, що нагадувала марихуану.
– Зараз ти на Закарпатті. Чи легко було перелаштуватись?
– Я вважаю, що не можна носити війну в собі. Особисто я не скажу, що був якийсь тривалий процес адаптації. Так, певний період мій підрозділ виконував бойову роботу зі звільнення та зачистки нашої землі, зараз ми з хлопцями несемо службу на Закарпатті. Забувати про те, що в країні йде війна не можна, але і жити лише однією війною теж не можна. Минулого року я був під Києвом, сьогодні ми спілкуємось на Закарпатті. Де я буду завтра – подивимось, але, я впевнений, що кожен українець докладе максимум зусиль, аби остаточно вигнати загарбників з нашої України!
