Цьогоріч 12 травня відзначають Міжнародний день матері. «Полтавська думка» поспілкувалася з матір’ю загиблого Героя України з Кременчука, старшого лейтенанта Максима Кагала – Тетяною.
Максим Кагал з позивним Пістон у складі бригади «Азов» займався розвідкою, а пізніше – боронив Маріуполь. 25 березня 2022 року військовий очолив зведений підрозділ, який ущент розбив батальйонну тактичну групу російської армії та змусив противників тікати. Згодом група азовців на чолі з Максимом знищила ворожий командний пункт, при цьому одного росіянина Кагалу вдалося захопити в полон. Побратими Пістона не боялися йти з ним у бій, бо він увесь час був попереду та надихав інших власним прикладом.
Він загинув 25 березня 2022 року під час бомбового удару по Маріуполю.
Чемпіонат світу з кікбоксингу та вступ до війська
Мати воїна Тетяна Кагал згадує, що Максим у дитинстві був сонячним, позитивним хлопцем. Він виріс доброю, чесною, справедливою людиною, мав потужну силу волі.
З 15 років хлопець професійно займався спортом. Виборов титул чемпіона України з боксу, а у 2013 році – чемпіона світу з кікбоксингу.
“В університеті він перестав їсти м’ясо. Я була шокована. У перші моменти я могла його обдурити й зварити суп на м’ясі, а просто не покласти його в тарілку. Спочатку мені це вдавалося, а потім Максимко сказав: «Мамо, не треба так робити». Я не знала, як з такими потужними тренуваннями та змаганнями можна триматися без м’яса”, – ділиться спогадами про сина жінка.
У 2014 році Максим сказав матері, що поїде до Києва працювати охоронцем у бізнесмена.
“І я на це купилася! Це був перший раз, коли він сказав мені неправду. Хоча я завжди вчила своїх синів чесності”, – каже Тетяна.
Та насправді хлопець поїхав на військовий вишкіл – три місяці провів на полігоні в Києві, три місяці – в Урзуфі, і ще три – у Мангуші. Він вступив до цивільного корпусу батальйону «Азов», 1 жовтня 2015 року був приписаний до Маріупольської військової частини 3057.
Пів року мати не знала, що Максим проходить військовий вишкіл. Коли він чергував на блокпостах у складі цивільного корпусу батальйону «Азов», зв’язку з ним не було, бо телефони військові здавали.
“Коли я не змогла додзвонитися до нього, то підняла офіс «Київстару» на вуха. У мене там був персональний менеджер Роман із того часу, як Максим літав в Іспанію на чемпіонат світу з кікбоксингу. Я тоді зв’язувалася з «Київстаром» і платила за дзвінки, щоб бути з сином на зв’язку”, – з посмішкою пригадує Тетяна Кагал.
“Я звернулася до «Київстару», кажу: «Знайдіть мою дитину! Немає зв’язку, зробіть так, щоб я його почула! Він у Києві». А менеджер мені відповідає: «З чого ви взяли, що він у Києві? Останнього разу він користувався телефоном у Чонгарі». Через 40 хвилин Максим зв’язався зі мною, сказав, що скоро приїде й усе пояснить”, – продовжує вона.
Коли пані Тетяна дізналася, що Максим пішов служити, їй залишилося тільки прийняти його рішення:
“Для мене рішення сина – це було головне. Я мала підтримувати та чути його бажання. Чи хотіла б я, чи ні, щоб він пішов до війська, мене ніхто дуже не запитував. У мене не було іншого вибору, окрім того, що я мала прийняти його рішення”.
У лавах «Азову» Максим Кагал брав участь у спортивних змаганнях, які проводили ЗСУ та Нацгвардія.
“Раніше, коли були змагання і між ЗСУ, і між азовцями, то коли звучав позивний Пістон, багатьом було нецікаво йти на ці змагання. Тому що усі казали, що Пістон переможе”, – зазначає пані Тетяна.
Служба в «Азові» та загибель у Маріуполі
Тетяна Кагал каже, що Максим майже не розповідав їй про завдання, які виконував. Багато інформації вона дізналася вже від його побратимів, які повернулися з полону.
” Усі хлопці, які спілкуються з батьками, родичами, завжди казали, що все добре. Вони ніколи не турбували батьків, нічого ніколи не розповідали про завдання. Тут я таке ж «сліпе котеня», як і всі наші батьки. Вони утримали Маріуполь у 2014, 2015 роках, то багато людей вірили, що його втримають і у 2022″, – каже Тетяна.
Максим пройшов Світлодарську дугу у 2016-2017 роках – це було бойове завдання, під час якого він отримав кульове поранення у шию.
“Коли він приїхав зі Світлодарки додому, я побачила поранення, кажу: «Синочку, це що?» Він каже: «Мамо, не переживайте, це я обпікся». Я йому: «Не вважай мене такою недолугою, я ж бачу, що це». Але він відповів, що мені цього не потрібно знати. Пізніше побратими розповіли, що це був приліт від снайпера, але куля пройшла дотичною”, – пригадує жінка.
Мати Героя України розповіла «Полтавській думці», що у травні 2022 року у Максима мав закінчитися строк дії контракту на військову службу. Чоловік планував іти у відставку, але почалася велика війна.
Під час повномасштабного вторгнення військовослужбовець заспокоював матір. Казав, що все буде добре, що з ним усе гаразд. На третій день повномасштабної війни він відправив свою дівчину Марію та її сестру Настю з Маріуполя до Кременчука, а сам залишився захищати місто. Військовим було дуже важко. Адже вони 86 днів обороняли Маріуполь без боєкомплектів, їжі.
“Ще за плечима хлопців і дівчат були цивільні – діти, вагітні жінки, літні люди, які вийшли на «Азовсталь», коли Маріуполь бомбили 24/7, рівняли із землею. Вони теж хотіли їсти, їх треба було захищати”, – зазначає жінка.
Коли Максим перебував на металургійному комбінаті «Азовсталь», зв’язку з ним майже не було, лише зрідка – смс. Пані Тетяна згадує, що саме він написав їй востаннє:
“23 березня ще Максим написав мені: «Мамо, я не голодний і в шапці». Вони так жартували всі”.
А вже 25 березня до Тетяни Кагал прийшли дівчина Максима Маша з сестрою Настею та його друг Артем.
“Мені зателефонував батько Максима і сказав: «Відкрий хвіртку». Чоловік тільки поїхав на працю, я подумала, що щось сталося, що він повертається додому, може, ключі забув, – пригадує жінка. – Я відкриваю хвіртку – і стоять діти… Єдине, що я пам’ятаю, коли дізналася про смерть сина, я закричала, що це неправда! Я не вірила 9 місяців і 11 днів, поки не було тіла”, – ділиться Тетяна.
Побратим Максима Кагала Дмитро, який зараз повернувся з російського полону і знову служить, привіз Тетяні Кагал шеврон її сина.
“Коли їх виводили з «Азовсталі» у полон, не знаю, яким дивним чином, але посеред ночі Діма мені зателефонував. Я навіть тоді не зрозуміла, що це він. Він дуже плакав і просив вибачення, що не знайшов ніжку Максима)… Я кажу йому: «Дитино, просто живи, я дуже б хотіла тебе обняти, щоб ти був поряд!» Отак ми побалакали – і зв’язок пропав”, – пригадує вона.
А минулого року Дмитра обміняли, це був останній обмін азовців. Увесь полон Дмитро проніс шеврон Максима з його позивним Пістон.
“Я його коли перший раз побачила, у мене аж руки трусилися. Якби знайшли цей шеврон, Діму б просто розстріляли!”, – зі сльозами на очах ділиться переживаннями пані Тетяна.
Старшого лейтенанта Максима Кагала немає в живих уже понад 2 роки, але й зараз в «Азові» бійці тренуються за методикою, яку він розробив.
Життя Тетяни Кагал після загибелі сина
На запитання, що допомагає жінці триматися зараз, відповідає:
“Побратими сина, ми спілкуємося. У мене є янгол-охоронець – Оля Андріанова, це подруга Максима і засновниця «Азов і родина». Ми спілкуємося з батьками багатьох наших загиблих воїнів, підтримуємо одне одного. Патронатна служба «Азову» веде поранених і родичів загиблих. Вони допомагають у всьому, якби не патронаж, то весь цей біль вивезти було б нереально! “
Тетяна Кагал розповіла, що цьогоріч у день загибелі Максима у Кременчуці відкрилася всеукраїнська виставка «Азов. Янголи Маріуполя», в експозиції якої зібрані фото та біографії полеглих азовців. Вона експонувалася в багатьох містах України. За три тижні, поки виставка діяла у Кременчуці, її відвідало понад 800 людей.
“Дуже цікаво було спостерігати за реакцією дітей. Найстрашніше те, що деяких школярів, як кажуть, приводили «за вушко», їм було нецікаво. Для мене це було боляче. Але були такі дітки, які дійсно розуміють, що це війна та як це страшно. У їхніх оченятах я бачу те, що недаремно наші хлопці та дівчата поклали свої життя. За таких дітей це недаремний подвиг!”, – впевнена жінка.
Пані Тетяна каже, що Максим дуже любив Україну:
“Мій хлопчик, мій воїн просто був людиною. Для нього слово «Україна» – це не пусте слово, це Батьківщина, яку він любив понад усе!”.
Посмертно старший лейтенант Максим Кагал отримав звання «Герой України» зі врученням ордена «Золота Зірка». Як розповіла пані Тетяна, на нагородження полеглого військовослужбовця подавав легендарний командир «Азову» Денис Прокопенко.
Зараз у Кременчуці регулярно проводять турніри та забіги пам’яті Максима Кагала. На будівлі Кременчуцької гімназії №3, де навчався Герой України, відкрили меморіальну дошку. На честь військового назвали одну з вулиць у центрі міста – частина колишньої Першотравневої стала вулицею Старшого лейтенанта Кагала.
У березні 2024 року родина загиблого Героя України Максима Кагала отримала від Президента України Володимира Зеленського сертифікат на житло.
За матеріалами «Полтавської думки»
