Декілька років тому Тетяна перейшла з цивільної медицини у військову. Маючи десятирічний досвід роботи медичною сестрою у різних закладах Ужгорода, дівчина вирішила стати медиком у Національній гвардії України і жодного разу не пошкодувала. Хоча і полюбила службу не відразу, зараз каже, що це сама та робота, про яку мріяла.
«Я народилась у маленькому селі й особливого вибору, де продовжувати навчання після школи, не було. Тому пішла в медичне училище. Туди всі йшли, бо це був найближчий навчальний заклад. Після трьох років навчання приїхала в Ужгород і працювала в онкологічному диспансері, а паралельно вчилася на медичному факультеті в Ужгородському національному університеті. Загалом у цивільній медицині я працювала 14 років. Потім мені запропонували прийти на службу в Національну гвардію. Коли я одягла однострій, відразу зрозуміла – це моє. Хоча далеко не відразу я отримала те, на що сподівалась».
Тетяна стала фельдшером в одному з батальйонів. Окрім медичної роботи відразу з’явилось багато паперів, бланків і іншої документації, яку треба було вести. Більшість з цього у цивільній медицині роблять або старші медсестри, або лікарі. Але невдовзі Тетяні запропонували курси інструкторів з бойової підготовки і тут почалось зовсім інше – наповнене пригодами, труднощами та випробуваннями життя.
«Найпершим і найважчим було звикнути до берців. Уявіть, ви все життя на роботі ходили у м’яких і легких медичних капцях і білому халаті, а тут треба взувати берці. Але до цього звикла. Справжня армія почалася у навчальному центрі. Це було важко. На курсі я була єдина жінка. Мені навіть дехто казав, кидати це діло, повертатись у підрозділ і продовжувати вести облік пігулок. Мовляв, я не витримаю навантаження. Адже бойовий медик – це одна з найважчих фізично професій. Чому? Уявіть, що на вас бронежилет, каска, зброя, боєкомплект, сумка медика – це десь 20-25 кілограмів. З цим треба бігти або повзти до пораненого, бинтувати його, а потім ще й тягнути в укриття. А на ньому, до речі, теж каска, бронік і зброя. Тобто курси бойового медика – це доволі серйозні фізичні навантаження. Але я трактувала все це як випробування, яке я зобов’язана пройти. І пройшла!»
Екзамен теж був не з легких, пригадує Тетяна. Його здавали у темній кімнаті. Курсантів намагалися дезорієнтувати усіма способами: спочатку розкручували, потім вмикали сирени, проблискові маячки, обливали водою, термосили. В таких умовах майбутні тактичні медики мали надати допомогу умовним пораненим. Цей екзамен Тетяна здала краще за всіх.
Після призначення на посаду інструктора почалась саме та служба, якої і хотіла Тетяна. Практичні заняття, полігони, відпрацювання різних тактик і методик польової медицини в реальних умовах. Інструкторка розказує, що зі звичною для цивільних екстреною медичною допомогою тут небагато спільного.
«Цивільна і військова медицина – це дві несхожі галузі. Найперша відмінність у тому, хто саме надає допомогу. Ми звикли, що нас завжди лікує професійний медик. Чи то медсестра, чи фельдшер, чи доктор. Якщо болить зуб, то ми йдемо до стоматолога, якщо апендицит чи треба робити якусь іншу операцію – звертаємося до хірурга. Екстрену допомогу теж надають професійні медики у кареті швидкої. Але у військовій медицині все не так. Кожен військовий повинен вміти надавати сам собі першу допомогу. Причому зробити це за лічені секунди. І лише потім чекати на допомогу побратимів. І навіть тоді не завжди може бути поруч професійний медик. Тому кожен боєць має знати як допомогти собі й пораненому побратиму. І тільки потім, коли вже буде безпечно, можна розраховувати на транспорт до шпиталю. Друга відмінність – це те, чим надають допомогу. Навіть у найбідніших лікарнях завжди будуть якість спеціальні інструменти, обладнання чи ліки. Вони можуть бути старими, незручними, але вони будуть. В польовій медицині мінімальний комплект – це турнікет, кровоспинний засіб і бандаж. В медика вже більш багатий набір. Він вже дозволяє проводити деякі медичні маніпуляції. Але вага такого рюкзака – 30-40 кілограмів».
Тетяна каже, що тактична медицина це, як окрема наука. Бо дуже багато залежить від обстановки. І не завжди надання допомоги пораненому може бути в пріоритеті. Як би сумно не виглядало, але якщо йде щільний обстріл, то жоден командир не дозволить медику підрозділу вийти з-за укриття і повзти до пораненого. Все залежить від обстановки та бойової задачі підрозділу.
«Треба завжди розуміти, якщо у підрозділі є один поранений, то для його евакуації потрібно мінімум дві людини. Тобто під масованим ворожим вогнем за кілька секунд підрозділ може вже мати трьох поранених. Тому, я повторюсь, кожен має вміти сам собі перетягти поранену кінцівку, щоб дочекатись допомоги. Хороша польова медицина дуже пов’язана з тактикою. Якщо командир добре знає тактику бою, то медицина може взагалі не знадобитись. В той самий час, при появі пораненого, якщо ти хороший тактик, але поганий медик, то ти доберешся до побратима. Але як його рятувати? Якщо ж ти класний медик, але тактика в тебе слабенька, то ти все одно не зможеш допомогти пораненому, бо просто не доберешся до нього. Все має бути у комплексі».
Багато хто дивився старі фільми, де санітарки під обстрілом витягують поранених з поля бою або сучасні бойовики, де супергерої самостійно витягають кулі. Нічого спільного з реальністю ці сцени не мають, стверджує Тетяна.
«Важко навчити правильно надавати медичну допомогу. Ще важче перевчати. Дуже багато людей живуть стереотипами або взагалі практикують псевдонаукові методи лікування. Іноді зустрічаються люди, які вірять, що можна на ходу перемотати рану, наприклад. Декілька разів я чула від деяких військовослужбовців, що рану можна припалити порохом з патрона. Мовляв, таке у кіно робили. Звісно, що це не працює, до того ж додає болю пораненому. Хірурги використовують цей метод, але вони це роблять спеціальним обладнанням і тільки на малих судинах. Масивну кровотечу таким чином не можна зупинити. Старші люди, які служили в армії давно, пам’ятають, що накладені на кінцівки джгути треба іноді послабляти. Та цього не можна робити. Безпечний час накладання турнікету – 2 години. За цей час має бути евакуація. Ну і кадри, де Рембо сам у себе ножем витягує кулю чи накладає шви з реальністю нічого спільного не мають».
Зараз тактичну медицину в Національній гвардії викладають за всіма стандартами НАТО. Це і послідовність надання допомоги, і відпрацювання практичних навичок на сучасних манекенах, що максимально реалістично імітують різні поранення. Заняття з військовослужбовцями Тетяна проводить щодня. Працюють за випробуваною у багатьох збройних конфліктах методикою. Зупинка масивної кровотечі, допомога при поранені в грудну клітину, повна ліквідація кровотечі, запобігання переохолодженню. Коли всі етапи відпрацьовані Тетяна присвячує час вдосконаленню власних знань і готується до нових тренінгів з наступними підрозділами. Інструкторка каже, що завдяки сучасним методикам і обладнанню набагато більше військовослужбовців, навіть у разі тяжкого поранення, виживають, а іноді й повертаються у стрій. Після завершення війни, жінка не збирається залишати службу – навпаки мріє потрапити на додаткові навчання до інших країн, щоб поділитись власним досвідом і отримати здобути нові навички в іноземних партнерів.
