«Коли бачиш дітей двохсотими…», – гвардієць на псевдо Магоні розповів про пережите під час оборони Луганщини

Магоні – військовослужбовець однієї з бригад оперативного призначення Національної гвардії України. Сьогодні він у складі розрахунку ПЗРК боронить Харківщину від російської армійської авіації. Та найглибший слід у його душі залишили місяці боїв на Луганщині.

Магоні — міцно збудований, високий хлопець з блакитними очима. Завзятий та відчайдушний, і при цьому у будь-якій ситуації лишається достатньо холоднокровним. Наприкінці 2021 року гвардієць з побратимами відправився до Станиці Луганської. Це мала бути стандартна ротація до району проведення операції Об’єднаних сил: охорона взводного опорного пункту або виконання завдань на блокпостах. Та в лютому Луганщину охопило повномасштабне вторгнення російських окупантів.

«Ще до Нового року я виїхав по ротації на Луганщину. Війну [повномасштабне вторгнення] зустрів у Станиці Луганській. Психологічно було дуже непросто. У Рубіжному було дуже багато загиблих. Їхні тіла лежали на дорогах. Забрати їх було нереально через обстріли, — ділиться Магоні. Йому вистачило професіоналізму та інстинктів вижити у кривавому пеклі Рубіжного. Проте власним життям він вже не настільки дорожить, як колись, в умовно-мирний час. — Вони [росіяни] навмисно найбільше били по цивільних. Це було незрозуміло і боляче. Ти бачиш як гинуть беззбройні та беззахисні, і нічим не можеш зарадити цьому. Коли ти бачиш «двохсотими» дітей – це неймовірний психологічний тиск. Ти підсвідомо починаєш себе звинувачувати, хоча раціонально ти розумієш, що це роблять росіяни. Проте це дає сили битися далі. Бо, навіть ціною власного життя, я готовий зробити все, щоб це припинилось, щоб не гинули наші діти. Вони для мене – святе. Мені двадцять років, і там, у Рубіжному, я зрозумів, що хочу мати дітей, стати батьком».

Пережите на Луганщині назавжди закарбувалося у пам’яті Магоні. Це був час важких втрат, тривалих обстрілів, щільних вогневих контактів. Навіть мінімальний армійський комфорт здавався недосяжним раєм у відрізаних від комунікацій та охоплених війною містах.

«Багаття, пляшечка замерзлої води. Розігріли — попили. Спали на землі. 15 хвилин сну — ти вже щасливий! Та найбільш жорстоке місиво було у Попасній. Рубіжне виявилось квіточками. З четвертої години починали обстріли з чого тільки можливо, потім робили перерву на сніданок. Ми у цей час теж снідали швиденько. Потім знову обстріли до обіду — пообідали — стріляють до першої години ночі. Нам не було, чим їм відповідати. Міномети були, не вистачало мін. Дуже не вистачало вогневої підтримки, — пояснює гвардієць. Вважає: йому дуже пощастило, що він продовжує воювати — життя могло обірватися будь-якої миті. — Восьмого березня стався «вихід» «Граду» від противника — два прильоти прийшлося поряд з моїм окопом. Я тоді був у піхоті. Це сталося між Кремінною та Рубіжним, коли вони були ще під нашим контролем. Була контузія. Втрата слуху на правому вусі на 30 відсотків. Трохи зору втратив. Пів року там був. Нам доводилось постійно відходити – це дуже гнітило. Початок війни я б коротко описав би так — «танк проти автомата». Але вони завалювали нас трупами мобілізованих луганчан. Їх гнали у лобові атаки на нас. І вони падали-падали. А за ними вже ховались інші, потім підіймалися, щоб теж впасти. Божевілля якесь. Це тепер ми просуваємось вперед, бо ця ситуація з озброєнням змінилася».

Магоні родом з одного з окупованих населених пунктів на півдні України. З лютого він не мав з рідними жодного зв’язку, і не знає, що з ними. Проте він беззастережно вірить, що загартоване у боях українське військо обов’язково переможе у цій війні. Він та його побратими гвардійці б’ються заради цього на усіх напрямках, де відбуваються бойові дії.

Ворог буде розбитий!