Рашисти перетворили півмільйонний Маріуполь на український аналог сирійського міста Алеппо. Вижити у таких умовах та ще й прорватися для своїх – це зробити неможливе. Гвардієць Влад – один з тих, кому це вдалося. Тепер він обороняє Харківщину.
Попередній
Наступна
Влада жодним чином не здивувала тривога зранку 24 лютого. Тоді він ще не думав, що за декілька днів йому доведеться покинути своє військове містечко.
Незабаром він опинився у складі зведеного підрозділу, який тримав оборону на північній околиці Маріуполя. Гвардійці там воювали разом із бійцями територіальної оборони.
“Ми “крили” дорогу, мали задачу у разі просування ворожої піхоти чи техніки їх знищити. Також брали участь у “зачистках”. По гаражному кооперативу, де ми базувалися, четверо діб працювали три російських танки. Робили це з відстані у два кілометри, зі сторони Старого Криму, тому їх, по суті, не було видно. Тоді ми об’єдналися з бійцями спецпідрозділу “Азов” і спробували один “танчик” спалити, але виникли проблеми з озброєнням, тому “відлетів” лише кулеметний розрахунок. Танк просто відкотився своїм ходом і став десь кілометри за два,” – розповідає Влад.
Дні тягнулися під ворожими обстрілами та у перестрілках. Бійці вірили, що допомога Маріуполю ось-ось надійде. І раптом ситуація у їхньому районі відповідальності почала катастрофічно змінюватися.
“Найстрашніше почалось, коли наш район взяли у кільце. Спочатку підірвали зв’язок. Декілька діб ми не могли зв’язатися з нашим командуванням та сусідніми позиціями. Жодної інформації не отримували, закінчувався БК [боєкомплект], їжа, вода. Без цих речей досить складно воювати, – ділиться Влад та додає, що так довго тривати не могло, потрібно було розвідати ситуацію навколо. – Якось хлопцям вдалося прорватися та зловити сотовий зв’язок, а також зв’язатися із командуванням. Вони повернулися у розстріляній машині. Новини шокували нас: противник зайшов у центр, і нас повністю оточив. У центрі вже йшли бої, було підірвано міст, який вів до своїх, шлях до наших відрізано. Командування поставило нам задачу вийти з Маріуполя та визначило район зосередження”.
Дійсно, залишатися на місці група Влада вже не могла – всі ресурси опору підійшли до кінця, ворог тотально перемелював поверхню міста на суцільну сіро-іржаву рану. Кільце навколо них стискалося, і протистояти цьому було вже нічим.
“Вони ж поки не знищать будівлю, вперед не просуваються. “Танчики” просто стріляли по мирних будинках з останнього по перший поверх. Снарядів вони взагалі не шкодували! Але найстрашніше — це їхня авіація. Вона бомбила кожні 15 хвилин. Стихало лише, коли вони вертались за боєкомплектом. Врешті, ми переодяглися у цивільний одяг, зброю розібрали та знищили. Ми пішки вирушили до Приморського району, бо вважали, що там наші позиції, проте там вже роз’їжджали ворожі БТР. Тоді почали самостійно виходити по-одному і хто куди”, – пояснює гвардієць.
На цьому випробування Влада не припинилися. Потрібно було вибиратися з апокаліптичного Маріуполя: на узбіччях лежать тіла цивільних, по дорогах під обстрілами серед руїн пішки йдуть родини з дітьми. Вони без їжі, води, ліків, і, фактично, без надії лишитися живими. А попереду на них чекають безмежне жахіття принизливих фільтраційних процедур на численних блокпостах: людей роздягають, нишпорять по речах, шукають патріотичні татуювання, намагаються знайти потрібну їм інформацію у телефонах, задають безліч питань. Вироком може стати будь-що: немаріупольська прописка, необережне слово, і, навіть, погляд.
“Люди намагаються вийти з Маріуполя за будь-яку ціну. На той момент я вже мало бачив “живих” будівель, щоб не були розстріляні. 98 відсотків міста знищено. Мій будинок і машина теж знищені. Думаю, задача росіян, які оточували місто, була повністю зруйнувати його. Проте мені вдалося виїхати машиною ще й вивезти одну родину з малими дітьми, які виходили пішки. Сумарно від Маріуполя до Запоріжжя перетнув сімнадцять ворожих блокпостів. Поблизу Маріуполя стояла “міліція ДНР”. Потім були “зелені” [мешканці Донеччини дали військам російської федерації принизливе прізвисько “зелені”]. Спочатку – росіяни-студенти, а далі, ближче до Бердянська – буряти. Під самим Запоріжжям розташувались кадирівці, – розповідає Влад. Завдяки своїй залізній витримці, він, попри смертельну небезпеку, дістався до своїх, і там він зустрів частину групи українських бійців, яким теж вдалося вийти. – Група наших шість днів виходила по мінних полях до своїх. Йшли по черзі. Кожне таке поле — йшла інша людина. Це було чесно”.
Попри все це жахіття, що окупанти коять у Маріуполі, його мешканці, особливо молодь та люди середнього віку, робили все можливе, аби зберегти свою гідність. Вони намагалися підтримувати одне одного та допомагати українським військовим. Зокрема, в оточеному місті, коли почали зникати товари та ліки, а маріупольці стояли у довжелезних чергах, вони пропускали своїх захисників вперед, хоч їх ніхто про це не просив. Все це дає підстави Владу вірити, що Маріуполь обов’язково стане вільним, що дух міста Марії переможе бездушних російських зомбі у людській подобі, які увірвалися на нашу землю.
