Про адреналінові історії з Маріуполя
Наш гарнізон, який був відрізаний на правому березі, відходив на «Азовсталь». Нашою головною задачею було прикриття сил, що відходили. З нами також була група «Ведмедів» та розвідка 2-го батальйону. Під час підходу на одну з проміжних точок маршруту нас почали обстрілювати з ПТРК. Я буквально побачив, як ракета пролетіла повз мене. Ми почали зміщуватись. Певне, ракет вісім по нам тоді випустили. Зліва від нас була порита земля, невідомо хто взагалі там копав ті ями. Завдяки ним ми змогли перечекати обстріл. По нам і по колоні, яка рухалась в бік заводу, працювало все, що могло тільки працювати. Хвилин 40 я не міг підняти голову. Вони просто накривали наш квадрат. Пам’ятаю, як приліт був у трьох метрах від мене.
Ми рухались до «Азовсталі», вийшли до Кальміусу. Нам довелося перепливати річку. Ми роздяглись, залишили на собі мінімум спорядження, щоб нормально переплисти ті 50 метрів води. Я залишив при собі свій автомат. Пожертвував каскою та бронежилетом. Мені допоміг імпровізований «поплавок»: шматок пінопласту, який трапляється в коробках з-під телевізора. Я взяв його під руку і ми почали плисти.
У одного з хлопців почалась паніка просто на воді. Він почав топитись. Було небезпечно підпливати до нього, він міг потягнути рятувальника за собою. Я йому сказав: «Ти або потонеш, або випливеш». Врешті решт він зміг виплисти. Трохи образився потім на мене. Але він себе пересилив психологічно і зміг вибратись. Потім ми дійшли до точки призначення. Дуже змерзли, але живі й цілі.
Про контакти із «зовнішнім світом» на «Азовсталі»
На «Азовсталі» в нас був Інтернет. Трохи абсурдна ситуація: ти в укритті на заводі, з розумінням власних невеликих шансів на виживання, але спокійно спілкуєшся з близькими, можеш щось їм писати. Я не писав панічних повідомлень. Спілкувався зі своєю дівчиною (зараз вже дружиною), питав про те, як в неї справи. Вона дивувалась цьому, питала: «Ти мені з заводу пишеш?». Писали друзі, знайомі. Я не мав панічного відчуття. Налаштував себе психологічно на те, що загинути у бою — це для мене нормально. Тож був спокійний всередині.
Про вихід з «Азовсталі»
Взагалі вихід був великою новиною. Ми опрацьовували багато різних варіантів. Я ніколи не думав, що доведеться зробити це. Психологічно був налаштований на зовсім інші сценарії. Але наказ є наказ, ми його виконали.
Запам’ятались погляди росіян, які оглядали нас і приймали зброю, особисті речі. Один з них вирішив забрати мій зламаний годинник і каже мені: «Знімай його». А в них навіть стрілка зупинилась, я вже й не пам’ятаю який там час був. Довелось віддати. В результаті огляду лишилась у мене лише зубна щітка і паста.
Я застібнув майже порожній рюкзак і пішов через коридор озброєних солдатів. Вони явно думали, що ми будемо їх боятись. Я йшов поміж них і дивився: хтось опускав очі, хтось погрожував, поглядом або словами. Але мені було все одно. Я не відчував якогось страху.
Про новорічний обмін 31 грудня 2022 року
У мене не було конкретного уявлення про те, коли я вийду з полону. Були такі думки звичайно, але як? Коли? Через рік? Два? Три? Ще й умови… Росіяни для мене в цьому плані і взагалі — якась незрозуміла групка людей. Перше, що спадає на думку, коли все згадую — це ГУЛАГ. Я не розумію як у 21-му столітті люди можуть знаходитись у таких умовах. Це нонсенс.
Вперше нашу групу на обмін зібрали в ніч з 29 на 30 грудня. Холодне приміщення, якийсь випадковий одяг з пакунків… Просиділи ми там години 3-4. Може й довше. А потім нас повернули в камери. Знов у тюремну робу, знов з мінімальним набором речей. Я вже думаю: «Ну добре, не етапували, не перекинули в іншу точку, нормально. Я ще тут, хлопці поруч».
На наступну ніч нас вивели до машини. Я відразу щось запідозрив: стяжки на руках були надто легко затягнуті. Мене заштовхали у вантажний «Урал», я не міг самостійно піднятись. Потім їхали, побачили якісь вогні. Зі мною був мій побратим «Процес», з яким ми досі служимо разом. Я кажу йому: «Друже, схоже ми десь в аеропорту».
Коли ми вже були в літаку, в моїй голові була просто купа думок. Важко взагалі описати це відчуття. Я ще й вперше в житті летів. Це був транспортний ІЛ-76. Були думки про те, що нас везуть в Сибір. Ввижалась якась вічна каторга на Колимі.
Нас привезли в інший аеропорт, посадили в автобус. З розмови наглядачів я зрозумів, що ми їдемо на обмін. Але і тоді я в це не вірив до кінця. І коли вже в автобус зайшов представник української команди обміну і сказав «Слава Україні, хлопці»… Ось тепер ми точно вдома. Ми повернулись на Батьківщину. Я обдивився всіх, хто їхав у автобусі. Це відчуття ні з чим не порівняти. Цей різкий контраст запам’ятався мені: п’ять годин тому ти ще живеш по тюремному режиму, а потім ти вже вдома, на рідній землі.
Нас дуже тепло зустріли. Це були незабутні відчуття. Я також побачив знайомого, з яким ми воювали разом в Маріуполі. Він морпіх з 36-ої. Я щиро зрадів за нього.
Я бачив також полонених росіян, на яких нас обміняли. Вони нормально виглядали. Хто б що не казав, але я бачив їх. Ззовні вони були схожі на людей. Обличчя свіжі, ситі. Вони стояли і реготали між собою, курили. Годі і порівнювати наш моральний і фізичний стан після полону з їхнім.
Вже 31-го ввечері нас привезли в лікарню, перевдягли в людський одяг, дали телефони, нагодували. Медперсонал відразу почав надавати допомогу хлопцям, які її потребували. Знову ж таки, цей контраст… Наче потрапляєш в зовсім інший вимір: з ГУЛАГу у цивілізацію.
Про те, як зустрів минулий Новий рік
Якраз в цей час ми їхали з місця обміну у Київ. Я ще тоді ввечері зателефонував мамі, зателефонував дівчині. Сказав, що в мене все добре і я їду. Мама каже: «Я знала, що тебе обміняють». Вона була дуже щаслива. Для неї це був найкращий подарунок на Новий рік. Було дуже емоційно.
Ми з хлопцями набрали собі шоколадок, смаколиків і їхали. Мені без різниці місце, де б я знаходився. Навіть якщо б це був прикордонний окоп, але на рідній землі — це вже був би вдалий Новий рік.
Про життя після полону і мотивацію продовжувати боротьбу
Після звільнення я приблизно два місяці пробув у лікарні. Мені повністю перевірили здоров’я. Десь щось підправив. Вже наприкінці першого місяця стало нудно в палаті. Хотілось поїхати на полігон.
Після лікарні я долучився на полігоні до побратимів, яких я давно знаю, з якими служив ще у Маріуполі. Це був і мій командир, і всі хлопці-«старички». Тож я розпочав свою «реабілітацію» безпосередньо на полігоні, повертався у форму.
Полон забрав в мене багато сил і здоров’я. Коли мене обміняли, я важив 60 кілограм. Останній раз, коли я стільки важив — це у дев’ятому класі школи. Загалом я схуднув на 20 кілограм.
Після місяця тренувань на полігоні, ми вже почали виконувати завдання на Запорізькому напрямку, застали початок контрнаступальної операції. А зараз ми виконуємо бойові завдання на Кремінському напрямку.
Я розумію, що в полоні досі знаходяться наші бійці. Їх будуть тримати там спеціально, щоб ніби показати: «Та вас ніхто не поміняє, ви нікому не потрібні. Про вас ніхто не думає. Вас кинули». Росіяни те ж саме казали й нам. Вони психологічно давлять на людей, хочуть зламати волю.
Тільки перемога над ворогом зможе зсунути з місця масштабні процеси обміну полонених. Зараз в рік відбувається по 2-3 обміни. Якщо це розтягнути, то так буде тривати ще довго. Як би не було важко, я мушу щодня прокидатись і працювати задля перемоги. Я згадую полон і знаходжу в собі сили боротись задля свободи хлопців, задля свободи Батьківщини.
Ворог не має права насаджувати свій «русскій мір» на наших територіях. Він несе лише руйнацію і безлад. Де б вони не з’явились, все перетворюється на якийсь Мордор.
Ми за світле, за свою країну. За неї ще воювали наші предки. І для мене це святе. Це наша земля.
