Черговий виїзд «в поля». Цього разу це розтрощене містечко на Луганщині. Вцілілих будинків небагато. Здебільшого лишилися тільки обгорілі труби. Біля одного зі згарищ й розмовляємо з бойовими медиками 5-ї Слобожанської бригади.
Як виявилось, це – батько та син. Канцеров Олександр, батько, позивний Бриг, стрілець – медик. Канцеров Андрій, син, позивний Дум, стрілець – санітар. Обидва – електромеханіки, закінчили один технікум у Кривому Розі. Обидва служили строкову службу у прикордонних військах. Обидва працювали електриками. І воювати також пішли разом. Просимо наших Героїв розповісти про їхню бойову династію. Молодший, Андрій, трохи соромиться, але бере слово першим.
«Мені пришла повістка, я одразу батьку сказав, що йду воювати. Він сказав, що я з тобою разом йду. Прийшли, попросили нас в одну частину направити. Ось так ми потрапили у 5-ту Слобожанську бригаду Національної гвардії України», – розповідає Андрій.
Тут його розповідь перебиває Олександр, який запитує, чому син не розповідає, що були варіанти отримати «броню» від підприємства. Андрій сміється, каже що цю перевірку від батька пройшов успішно, на провокацію не піддався. Вони разом сміються, Андрій додає:
«Ти ж сам потім казав, що ми – електрики, а не «косарі».
Далі просимо розповісти гвардійців про їх родинний бойовий шлях. Тепер першим слово бере батько, він старанно та ретельно, по військовому розповідає, наче доповідає:
«У 5-ту Слобожанську бригаду ми прийшли у липні 2022-го. Пройшли «учебку», згадали навички служби у прикордонних підрозділах. Довго стояли на блокпостах по всій Харківщині, охороняли стратегічні об’єкти. Але у червні 2023-го нас перекинули під Кремінну. На другий день сина поранило. Осколкове, у руку. Він лікувався, лише у цьому місяці повернувся. А я був тут весь час, тому у мене 6 бойових ротацій, а в Андрія, виходить друга».
Просимо молодшого Канцерова розповісти про той бій, під час якого його поранило. Дум потирає поранене передпліччя та починає згадувати:
«Це відбулось на другий день як ми приїхали на передову. Ворог почав мінометний обстріл, нам прилетіла 120-та (калібр – авт.) міна. Вибухнула неподалік від нашого бліндажа. Я в той час був на позиції, тож, побіг до своїх, щоб допомогти їм, якщо є поранені. Але у них, на щастя, все нормально було, а поранило мене, коли я повертався на свою позицію. Контузія досі нагадує про себе, пам’ять щось підводить іноді, але медики кажуть, що з часом це мине».
Далі Андрій розповідає, що поки лікувався у харківському шпиталі, все одно кожного дня спілкувався з батьком, якщо з ним був зв’язок. Думу пропонували залишитися у Харкові, але він хотів бути разом та поруч із батьком.
«Ми з батьком родом з Кривого Рогу. І помітили, що Харків частково дуже схожий на наше місто, особливо промзонами нагадує, але своїх земляків ми навіть у Харкові моментально вираховуємо. По розмові, суржик у нас особливий, навіть харківський не такий колоритний, – ділиться враженнями Дум. До розповіді долучається старший Канцеров: Тільки шахт у вас немає, але це не проблема, можна викопати, звертайтесь, якщо що», – жартує Олександр.
Далі батько з гордістю розповідає про сина. Мовляв, жодних проблем у дитинстві з ним не було. І що дружина дуже пишається своїми козаками, навіть радіє, що вони разом пішли служити. Бо є підтримка та нагляд.
«Неясно, правда, хто за ким приглядає, напевно, по черзі, як наряди на службі, от, сьогодні – моя черга», – знов жартує Бриг, та додає, що правильно з дружиною сина виховував, якщо він таким виріс.
Син трохи соромиться такої батьківської уваги та каже, що він звичайний, просто схожий на батька. Це виглядає дуже зворушливо. Не оминули ми розмови й про те, що буде робити династія Канцерових після Перемоги. Олександр та Андрій починають жартувати, що хочуть на власні очі подивитися на руїни москви. І вже цілком серйозно додають, що насправді ще не вирішили. Бо є речі, які назавжди залишаться з ними, що деяких з них, навіть, буде не вистачати у мирному житті.
«Це військова зарплатня, звісно, бо «на гражданці» таку ще заробити треба. Якщо без жартів, то головне, за чим будемо сумувати – це побратими. Тут зараз кращі люди, які захищають свою країну. Тому ми ще думаємо, але що б ми не робили – будемо це робити разом з сином», – з силою каже батько Канцеров.
Ми прощаємося з династією нацгвардійців та розуміємо, що для того, щоб виховати справжню Людину – треба самому бути такою Людиною. Доказ цього ми щойно бачили на власні очі.
Відділення інформації та комунікації Східного територіального управління Національної гвардії України
