Вперше Анубіс познайомився з військовою службою у 18 років. Спочатку був строковиком в ЗСУ, а потім на контракті в Національній гвардії, після завершення якого звільнився. У цивільному житті він екскаваторник. Перед повномасштабним вторгненням працював в Чехії. Повернувся додому за тиждень до 24 лютого.

“В день вторгнення мене розбудила бабуся зі сльозами на очах і каже: “Вставай, війна почалась”. Я одразу подзвонив до своєї військової частини й поїхав туди. Мене та моїх друзів там добре прийняли, пам’ятали нас ще з часів служби. Після отримання зброї нас відправили чергувати на КПП, блокпости, об’єкти інфраструктури. Але мені це набридло. У той час оголосили набір на деблокаду Маріуполя. Також я дізнався про загибель друга-азовця. Хлопців, які продовжували спротив, треба було рятувати. Вирішив приєднатись до лав «Азову» попри те, що побратими мене від цього відмовляли”, – згадує Анубіс.

Спочатку в «Азові» хлопець вчився на кулеметника, але у його відділенні не було медика, тож його досвід курсів такмеду з часів строкової служби став у пригоді.  Анубіс став медиком відділення, а після додаткових курсів і перших успішних бойових виїздів – ротним медиком. Азовець каже, що кожен медик, у першу чергу, виконує обов’язки стрільця. 

“Якщо є поранений і ситуація дозволяє надати йому допомогу, ти віддаєш свій сектор побратимам, і тільки тоді починаєш надавати допомогу”, – зауважує він.

Жодна нова людина не замінить підготовленого бійця, який був навчений. А ще більше не замінить ту людину, яка хотіла цим займатись. Щоб стати медиком, потрібно хотіти цим займатись. 

“Я півтора року навчався та отримував досвід, аби зараз бути на тому рівні, на якому я є. Перший мій досвід був не дуже хороший. Я дістав пораненого після обстрілу, він був цілий, але на спині в районі нирок були невеликі осколкові поранення. Він вже був без пульсу, не дихав. Я не розумів, що з ним. Почали його переміщувати, з ран почала сильно текти кров. Я зрозумів, що це внутрішня кровотеча, із якими ми боротись не можемо. ITClamp у нас на той час теж не було. Пізніше я дізнався, що осколок перебив артерії, які йдуть до нирок, зачепив аорту, подробив таз, і людина померла від внутрішньої кровотечі. Максимум, що ми можемо зробити з внутрішньою кровотечею – це ввести 2 г транексамової кислоти. Чи вона зупиняє внутрішню кровотечу? Ні. Вона лише допомагає не руйнуватися тромбам, що утворились. І все”, – пригадує хлопець.

“Найважче у моїй роботі – це очікування. Бувши ротним медиком стабілізаційного пункту на передньому краї, я мав обмежений ресурс надання допомоги. Коли передають, що поранений у важкому стані, ти не до кінця розумієш що з ним і готуєшся до всього. Буває важко, але ми справляємось”, – ділиться Анубіс.

“Ми організували невеликий стабілізаційний пункт прямо на позиціях. Він знаходиться приблизно за кілометр від ворога і працюють по ньому з усього наявного озброєння. Коли я приїхав на КСП своєї роти, туди вже зайшли мої хлопці. Я пробув там приблизно добу. У мене був поранений, йому надав допомогу один із кращих медиків моєї роти, друг Гімлі. Йому надали допомогу, стабілізували, провели case-евак на стабпункт, але мені до нього було далеко. Після цього я прийняв рішення озвучити командиру роти, що я тут не потрібен, я потрібен на позиціях. З другом Малиною ми вирішили, що нам, двом медикам рот, потрібно бути там. З Малиною ми навчались разом, розуміємось з півслова. Це надає нам неабияку перевагу у нашій роботі. Наприклад, якщо ми працюємо за алгоритмом MARCH, то виконуємо кожен крок синхронно або допомагаємо один одному якщо є ускладнення. Це командна робота”, – розповів Анубіс.

На стабпункті Анубіс з побратимом займаються тим що аналізують надану медиками або бійцями в окопі першу домедичну допомогу, стабілізують стан пораненого та якомога швидше відправляють на case-евак. До них приносять поранених з усіх батальйонів. Також були поранені зі Збройних сил. Хлопець каже, що там немає «мій» або «твій», є або наші, або вороги.

“Доводилось надавати домедичну допомогу військовополоненим. Це було під час штурму наших позицій. Росіяни застрибнули в окоп, думаючи, що там нікого немає. Але вийшло навпаки. Там були наші хлопці, які запропонували їм здатись у полон. Один з ворожої групи отримав осколкове поранення від їхнього ж міномета. Його принесли вже трохи перебинтованого. Ми зняли бинт, використали ізраїльський бандаж, як вимагає цього протокол, і передали далі по плечу евакуації у супроводі конвою. Ворожий військовополонений — такий же військовий, як і ми. Там теж є наші військовополонені. Я надав йому допомогу, тому що хочу, аби кожному нашому військовополоненому надавали якісну домедичну, а потім і медичну допомогу так, як і ми це робимо”, – ділиться азовець.

“Найважче для мене – це приймати хлопців «на щиті», оглядати їх і бачити, що у когось були поранення, із якими ти міг би спробувати щось зробити, стабілізувати стан, але тебе в той час там не було. Загинув один із кращих медиків моєї роти, друг Гімлі. Він загинув, надаючи допомогу своєму побратиму, прикривши його собою. У нього було осколкове поранення в ліву руку і в ключицю. Там, ймовірніше за все, була внутрішня кровотеча, з якою, звісно, ми не можемо боротись, але спробувати медикаментозно можна було. Коли його принесли, він так і був у медичних рукавицях, у яких надавав допомогу”, – з біллю пригадує Анубіс.

“Доводилось працювати з ранку і до вечора. Спали, якщо виходило, по 4-5 годин. Коли по рації чуємо, що несуть хоча б одного «червоного», то встають усі, щоб відпрацювати якомога швидше. Бойових медиків не вистачає навіть у мене в роті. Багато отримали поранення, два медики загинули. Тепер мені потрібні нові люди, яких треба навчати”, – каже хлопець.

“Одного разу нам довелося одночасно надавати допомогу п’ятьом важкопораненим. Тоді нас було троє медиків, які чергували на стабпункті, та один бойовий медик, який приїхав з case-еваком з позицій. Усі поранені були з турнікетами, всім необхідно було здійснити конверсію турнікетів. Одному з бійців конверсію ми не зробили. У нього було осколкове поранення в ліву ногу, в стегно. Нога була дуже холодна, ми запідозрили там внутрішню кровотечу, але у нас немає E-FAST (протокол, який надає можливість за допомогою УЗД апарату швидко визначити наявність внутрішньої кровотечі). Ми вирішили не знімати турнікет, і це було недаремно. Пізніше, коли його вивезли на стабпункт, виявилось, що там насправді була внутрішня кровотеча. Загалом на цьому стабпункті ми займаємось тим, що переоцінюємо надану медиками або бійцями в окопі першу домедичну допомогу, стабілізуємо стан пораненого та якомога швидше провести евакуацію на case-евак”, – згадує Анубіс.

Хлопець впевнений, що бойовим медиком може стати буквально кожен, хто хоче. Потрібно лише проходити курси, вчити протоколи, навчатись застосовувати всі наявні засоби та матеріали. Каже, що на практиці людина навчається найкраще, особливо, коли із пораненням лежить твій побратим, то там ти робиш все дуже швидко, максимально ефективно та якісно, аби зберегти йому життя.

“Я вважаю, що нам потрібно знати більше, ніж вимагає протокол. Маємо знати, як збити високий тиск, які замінники тих чи інших ліків існують. Проходили курси з переливання крові, забору крові у гемакони й вливання її людині. Розуміємо як робити багато що, але не завжди на це є дозвіл на рівні держави”, – впевнений він.

“Найстрашніше для мене було, коли привели бійця з масивною травмою обличчя. Він був у свідомості, сам дихав. Я знаю цього бійця. У нього зламана щелепа, обличчя у крові, розірвана щока. Це страшно: бачити людину, яку ти знаєш, а тут у нього поранене обличчя. Це найстрашніші поранення — саме обличчя. Відірвані ноги це теж страшно, але не так критично. Якщо вчасно накласти турнікет, то цей поранений хоча й «червоний», але стабільний. Не всі відірвані ноги ампутуватимуть. Якщо там є, що рятувати, це врятують. У нас був боєць, який отримав осколкове поранення обох ніг. Йому відірвало ліву ногу, вона висіла на м’ясі. Права нога була дуже сильно посічена. Ліву ногу йому ампутували, а праву рятують. Психологічно це важко. Якщо ти слабка духом людина, медиком тобі буде важко. Для мене, як для ротного медика, який готує свій особовий склад на рівні взводних медиків, проходить із ними курси, споріднюється. Дуже складно втрачати побратимів. З Гімлі було дуже важко. Він прийшов на деблокаду Маріуполя, ми разом були взводними медиками, разом навчалися, жили, знали один одного півтора року. Важко було бачити його «на щиті». Легше, коли ти людину не знав. Тоді смерть сприймається інакше”, – ділиться медик.

Коли Анубіс йшов на деблокаду Маріуполя, у нього було одне уявлення: 

“Я думав, що я Арнольд Шварценеггер, який надивився фільмів, награвся в Call of Duty та Battlefield. Після того, як я взяв участь у бойових діях, я зрозумів, щоб працювати так, як у комп’ютерних іграх, потрібно мати багато життів, а у нас життя одне. Потрібно дуже сильно готуватись: фізично, морально, і бути стійким духом. Чути вибухи в комп’ютерній грі й чути їх поруч, коли біля тебе прилітає 120 мм міна, це дуже різні речі. У бойовій ситуації твій рівень опускається не на той, про який ти думаєш, що маєш, а на той, на який ти насправді підготовлений”.

“В «Азові» дивляться на тебе, на твій потенціал. Якщо ти гідний займати якусь посаду, тобі довірять це. Я — старший солдат, став на сержантську посаду, тому що мій командир роти в мене повірив, що я потягну. І я не міг не докласти всіх зусиль, щоб виправдати довіру командира, не підвести його”, – підсумовує хлопець. 

Пресслужба бригади “Азов”