“У туалет ходили під конвоєм, справляти потребу в пляшечку біля себе, потім виносиш. Всі лежали на дерев’яних піддонах, накидали ганчірок і там спали. Військовополонених, до шістдесяти років, змушували вантажити боєкомплекти, прибирати територію та виконувати інші господарські роботи, бувало їх будили й серед ночі. Окрім військовополонених, були також цивільні. Цивільних привозили в основному, якщо хтось на когось поскаржився. Натягували мішок або сумку на голову, заводили руки за спину, обкручували кілька разів, щоб не втік і знімали тільки потім, коли заводили до приміщення, — розповідає Сергій. Він каже, що час проведений у “підвалі” здався йому вічністю, але катувань він уник. — Була ситуація, коли один хлопець молодий, який служив в українській армії зв’язківцем, незадовго до війни [повномасштабного вторгнення] йому дали місяць відпустки, і він приїхав сюди додому. Коли почалася окупація, його затримали та взяли в полон. До Гоптівки приїжджали в їдальню, привозили продукти, конвоїри не впильнували, тож йому вдалося передати рідним записку, у записці він вказав, що в полоні не тільки військові, а й цивільні. За цю записочку нас усіх уночі підняли, в окупантів же психологія Радянського Союзу, як у фільмі «9 рота». Я сплю, мене вдарили по голові, ліхтар у вічі, сказали вставати, виносити всі речі, робити присідання. Були дві камери великі й одна маленька — одиночна, в якій теж чоловік сидів, не давали з ним спілкуватися. Я там був не один, зі мною був ще мій сусід, але вони фактично роз’єднували нас усіх. Тиснути на нас не було сенсу, бо вони не мали ніяких доказів. Проте коли вони нас звідти випустили, то попередили, щоб ми нікому нічого не розповідали, бо будуть наслідки. Коли тут були росіяни, ми мовчали й, навіть, боялися по вулиці пройтися, бо зайвий вихід із дому – це зайва неприємність”.