Українське військо – це не просто зброя чи сучасна техніка. Це насамперед дух і міцні традиції, які пройшли крізь віки. У найважчі часи саме бойові звичаї допомагали нашим воїнам триматися разом і не втрачати віри. Від давніх часів до сьогодні в нас зберігаються традиції, які сприяють збереженню високого бойового духу і роблять наше військо справді непереможним.
Без бога – ні до порога
Все починалося з віри в особливий захист. Спершу – дарований силами природи, язичницькими богами. Тоді ж у вжиток увійшли різного роду амулети та обереги. Після поширення християнства цей звичай дещо трансформувався, проте не зник. Більшості людей властиво вірити в захист вищих сил, особливо якщо вони військові і мало не щодня наражаються на смертельну небезпеку. Освячені хрестики, вервиці, дитячі малюнки, фото рідних – неважливо, що ви носите під серцем, головне, щоб ваш талісман був джерелом натхнення і позитивних емоцій.
Ще за часів Київської Русі існував звичай давати обітницю. Якщо дружинник потрапляв у смертельну небезпеку, він публічно обіцяв зробити добру справу або пожертву у разі порятунку. Яку саме – залежало лише від фантазії та фінансових можливостей того, хто здійснював обітницю. Бідніші жертвували дрібні гроші жебракам чи здійснювали паломництво до певного храму. Заможніші ж могли на честь щасливого порятунку й цілу церкву збудувати! У літописах згадується, що саме так учинили князі Володимир Великий та Ярослав Мудрий.
Українські козаки проголошували себе захисниками не лише рідної землі, але й віри православної. Центром Запорізької Січі був храм Пресвятої Богородиці, який слугував не лише для молитви, але й був місцем проведення козацьких рад. Козаки молилися перед і після сну, до і після їжі, перед походами, під час яких брали з собою похідну церкву, суворо дотримувалися посту. Після баталій відправлялися подячні молебні.
Військові священники здійснювали духовне окормлення особового складу в лавах Армій УНР та ЗУНР, Українських січових стрільців, Української повстанської армії. Тож запровадження в сучасних українських військових формуваннях інституту військового капеланства (до речі, першим із них у липні 2017 року стала Нацгвардія) — це логічне продовження однієї з найдавніших традицій нашого війська.
Князь Володимир збудував церкву у Василькові на честь порятунку в бою з печенігами у 996 році (малюнок із Радзивіллівського літопису, XV ст.)
Священник завжди перебуває зі своїми бійцями, надаючи їм духовний захист та силу триматися у найважчі хвилини
БЗВП по-козацьки
Мало хто знає, що козацьке військо мало одну з найкращих систем підготовки молоді в тогочасній Європі. Перш ніж стати повноправним козаком, новобранець проходив етап джури – учня та помічника досвідченого воїна. Це була справжня школа виживання. Джури вчилися не лише стріляти, вправлятися із холодною зброєю, їздити верхи, але й чистити та гострити зброю, доглядати за кіньми, облаштовувати побут та готувати їжу в польових умовах та навіть надавати першу медичну допомогу. В походах джури були не лише зброєносцями, але й воювали на рівних із козаками.
Зазвичай джури були молодими хлопцями, фактично дітьми. Це могли бути дальні родичі більш заслужених козаків, яких родина посилала на Січ, знаючи, що за ними наглянуть, не залишать голодними і чогось та й навчать. Але бували й винятки. Як відомо, до Січі могли пристати чоловіки будь-якого віку. А оскільки курс БЗВП що тоді, що зараз, ніхто не скасовував, то всіх новеньких спершу віддавали у підпорядкування комусь із товариства. Тож траплялися курйози, коли статечні чолов’яги називали батьком і дякували за науку юнакам, що за віком годилися їм у сини. Це зайвий раз свідчить про демократичні засади козацького побуту та про рівноправ’я, що панувало на Січі.
Те саме, до речі, можемо спостерігати й у сучасному українському війську. Молоді за віком, але загартовані боями сержанти та офіцери вміло командують набагато старшими підлеглими, користуються щирою повагою побратимів. Адже головне – не те, скільки тобі років, а що ти знаєш і умієш.
Фрагмент картини Сергія Васильківського «Козак і джура»
Підготовка сучасних гвардійців, як свого часу козацький вишкіл, ґрунтується на реальному бойовому досвіді
На герць погуляти, слави здобувати
Українськими воїнами, що захищають рідну землю від навали окупантів, не можна не захоплюватися. Вони – військові професіонали найвищого ґатунку, мужні та витривалі. Неможливо не відзначити і їхні моральні якості – готовність прихистити братів наших менших, здатність поділитися останнім із побратимами, гумор, що рятує під час війни і, нерідко – зухвалість. Зухвалість під час проведення карколомних вилазок у тил ворога. Зухвалість, із якою здійснюються неймовірні військові операції. Зухвалість перед лицем самої смерті, яка нерідко відступає перед такою відвагою.
Втім, якщо розібратися, то це теж можна назвати традицією. Адже наші пращури-козаки були тими ще відчайдухами! Одним із найзухваліших їхніх звичаїв був герць. Це демонстрація зневаги до ворога просто перед початком великої битви. Найкращі бійці виїжджали під самі позиції ворога. Вони демонстрували віртуозну їзду верхи, викрикували жарти та образи. Їхньою метою було вивести противника з рівноваги. Коли ворог лютував, він припускався помилок і передчасно кидався в атаку, ламаючи власний стрій. Між іншим, ця військова традиція була виключно козацькою. Поляки, московити та інші вороги запорозького козацтва подібних акцій не практикували.
Герць також міг бути елементом розвідки. Наближаючись до ворога, козаки могли викрити засідку або розвідників суперника, визначити зручні для маневру особливості місцевості, побачити, де розташовані їхні гармати та порахувати їх.
Доволі неочікувано, але, якщо замислитися, логічно припустити використання герцю… під час передвиборчих кампаній. Усім відомо, що керівні посади на Січі – обозного, судді, хорунжого, писаря, скарбничого і кошового отамана – були виборними. Зазвичай вигравали кандидати, яких підтримували гетьман та старшина. Проте вирішити все могла і козацька голота, і командуванню доводилося коритися волі більшості. А оскільки рядові бійці завжди поважали хоробрих командирів, то на герць доводилось виїжджати і сотникам, і навіть полковникам.
Запорожці викликають ворога на герць (картина Антона Кандаурова)
Показовий виступ ентузіастів історичної реконструкції на острові Хортиця
Добре братство краще багатства
Найміцнішим фундаментом українського війська завжди було побратимство. Нині це просто дружба людей, які пройшли разом найтяжчі випробування. А сотні років тому це був сакральний зв’язок, для підтвердження якого навіть існували спеціальні обряди.
Давньогрецький історик Геродот описував характерний для скіфів обряд, що підтверджував акт побратимства: «До великої посудини вливають вино і змішують із кров’ю тих, з ким укладають союз, уколовши шилом або дряпнувши шкіру ножем. Після того занурюють у посудину меч, стріли, сокиру і дротик. Як це зроблять, промовляють довгу молитву, а потім п’ють з чаші і ті, хто клянеться, і найповажніші з присутніх».
Нерідко згадується в українській історії, літературі та фольклорі бойове побратимство запорозьких козаків. Стаючи названими братами, козаки зазвичай обмінювалися натільними хрестиками й відтоді ставали ріднішими за кровних родичів. Завжди відстоювали інтереси побратима, виручали його у будь-якій біді, в бою билися поруч, аби за потреби захистити побратима власним тілом. Народні оповідання зберегли багато згадок про те, як козак, відшукавши свого побратима у неволі й не маючи коштів, щоб його викупити, ішов на каторгу замість нього. Бувало й так, що визволений побратим, поживши кілька років на Січі, знову вертався в неволю, щоб заступити на каторзі свого вірного товариша.
Головні герої стрічки «Пропала грамота» (1972 рік) козаки Василь і Андрій уособлюють давню традицію бойового побратимства
Гвардійці із позивними Текіла та Повар провели пів року на позиції під Покровськом. Тяжкі випробування неабияк загартували їхню дружбу
Після знищення Запорозької Січі у 1775 році традиції побратимства дещо послабилися, але не зникли. Навіть наприкінці ХІХ століття етнографами були зафіксовані приклади побратимства у Катеринославській та Херсонській губерніях. Переважно браталися люди, які не мали жодних родичів. За описами, такі обряди проводилися спочатку у хаті одного з побратимів при обов’язковій присутності сусідів. Майбутні побратими довго молилися перед знятою зі стіни іконою, потім – обіймалися. Обряд братання завершувався святковим обідом. Далі відбувався обмін цінними речами й хрестиками, господар оселі дарував названому брату ікону. Після того всі гуртом переходили в хату другого побратима і всі дії повторювалися спочатку. Надалі між названими братами панували дружба, взаємоповага та взаємодопомога.
Згодом козацьке побратимство відродилося під час визвольних змагань початку ХХ століття, яскраво проявилося у лавах УПА. Не стало винятком і нинішнє буремне для нашої історії століття. Війна з російським агресором ще раз довела, що козацькі традиції живуть і понині, набуваючи нового глибокого змісту.
За матеріалами видання «Гвардія»
