Початок повномасштабного вторгнення Удо зустрів у Києві, де з перших днів на добровольчих засадах у складі Територіальної оборони брав участь у боях за Київщину.
«Після звільнення Київщини від ворога, хотілось більше двіжу та адреналіну, тому вирішив піти у військкомат, щоб офіційно долучитись до лав НГУ та продовжити нищити ворогів».
Після трьох місяців підготовки, Удо вирушив на ротацію у село Спірне Донецької області, де він провів півтора місяця на позиції без виходу.
«Вкінці нашого виходу, ми попали під штурм, який тривав 4 дні. На відстані 150 метрів, по нашій позиції влучно працював Мішка (Танк Т-64), тоді мене накрило та контузило вперше. По нас постійно працювала мінометка та дрони, але найнеочікуванішим була – авіація, яка почала накривати наші позиції. Тільки за перший день – мене контузило тричі», – розповідає боєць.
Не дивлячись на активні штурми, Удо з побратимами зміг утримати найближчий до ворога спостережний пост.
«Бувало і таке, що доводилось ділити їжу й одну каву на трьох, адже через активні штурми противника – ми ніяк не могли вирушити за провізією. Згадую, свою першу каву у Слов’янську, коли нас поміняли з позицій – це була найсмачніша кава у моєму житті», – згадує гвардієць.
Під час виконання завдань Удо отримав поранення та травми, через які він не зміг і далі виконувати завдання у піхоті на фронті. Тому, він продовжив нести службу з охорони громадського порядку вже в Києві:
«Я не можу сидіти без діла під час війни, тому коли мені потрібно було обрати, що робити далі, мій вибір зупинився на бригаді з охорони громадського порядку, щоб забезпечувати безпеку громадян на звільнених від ворога територіях».
Удо точно знає, що після себе залишає ворог, тому переконаний, що підтримання стабільності на деокупованих територіях важлива не менше, ніж боротьба на фронті.
