У п’ятдесят років харків’янин Костянтин вперше побував у Тибеті. Тоді він подолавши за три дні п’ятдесят кілометрів навколо гори Кайлас. Сьогодні він нищить окупантів у складі 5-ї Слобожанської бригади Нацгвардії України під позивним Тибет.

Про те, яку обіцянку Тибет дає перед кожним бойовим виходом, він розповів журналістам національного телеканалу «Прямий».

«Якщо на бойові позиції зайшли вп’ятьох, то стільки ж побратимів має і повернутись, – говорить гвардієць Тибет. Про це він домовився з товаришами ще під час першого бойового виходу у Кремінній на Луганщині, росіяни тоді атакували гвардійців щодня. – Вони з шостої ранку починали обстріл мінометами. Зі всього, з чого можливо. Потім через пару годин припинявся мінометний обстріл і виїжджали танки — прямим наведенням. Танки та піхота — це все часто було одночасно. Проте я був впевнений, що кожен вистоїть, ніхто не відступить і не покине тебе. Для мене було важливо, щоб вийшли всі живі!»

В одному з боїв, згадує гвардієць, ворог вистежив позиції Сил оборони та закидав боєприпасами з дрона. Трьох найважчих поранених Тибет вирішив евакуювати. Пів доби відстрілювались удвох з бойовим побратимом, попри те, що і сам був поранений.

«Барабанні перетинки полопались і ребра були поламані. Вони намагались перевірити живі ми чи ні скидами з дронів та роботою з автоматів. Вони ліворуч і праворуч намагались. Ми відстрілювались, вдвох дочекались зміни і тоді вже планово почали виходити», – розповідає Костянтин.

Кліщіївка на Донеччині та Серебрянський ліс у Луганській області — там російським військовим кортить просунутись вперед. Гвардійці відбивають атаки. Бойовий побратим Тибета згадує, як той – важко хворий – чотири дні взимку при мінус двадцяти тримав оборону.

«І уже по виході на четверту добу чи п’яту, Костя пройшов метрів триста впав на сніг та каже: «Я більше вже не піду…» Винесли його до автівки евакуації, відвезли. Як потім з’ясувалось, у нього температура 40 та двостороння пневмонія. Але хлопців не покинув — залишився!» – пригадує той випадок офіцер на позивний Бур.

Дружба на фронті — мовчазна та надійна. Коли під Кліщіївкою у Тибета не було сил йти далі, товариш потягнув на собі його рюкзак та автомат. Нині воїни товаришують родинами.

«Я подарував (родині друга – авт.) тарілки, дошки для нарізання. Мені подобається дарувати людям те, що я роблю. Я отримую від цього задоволення», – розповідає Костянтин. Він обожнює виточувати на токарському верстаті вази, тарілки, дошки з деревини.

З перших днів війни Костянтин займався волонтерством у Харкові. Забивали вікна ДСП на Північній Салтівці та у селищі Жуковського.

«Там в той час ми тільки поставили — прильоти. Мій телефон у людей вже у домашніх чатах був, я вже телефоном заміряв людям вікна, — жартує наш герой, — У мене була майстерня в районі одного з заводів, я там ручною паркеткою нарізав ДСП. Люди за це нічого не сплачували».

Добровольцем до Національної гвардії Костянтин прийшов у серпні двадцять другого. Долати кількакілометрові переходи гвардійцю все важче. Але наш побратим не здається.

«Я не хочу, щоб до мене приходили і диктували умови, як мені жити. Чому вони мають погрожувати моїй родині? Я пам’ятаю переляканих батьків, які у вісімдесят років мали ховатись у підвалі», – ставить крапку Тибет.

Повернутись до улюбленого хобі і пропадати годинами у власній невеличкій майстерні — післявоєнна мрія Тибета. Також він мріє показати дружині китів в океані, бо обіцяв!

Відділення інформації та комунікації Східного територіального управління Національної гвардії України