Був кінець січня. Нацгвардійці заходили на позиції поблизу Родинського біля Покровська. Важко уявити, наскільки сильно мороз донецького степу обпікав обличчя, а вітер видував найменші залишки тепла з-під одягу. До позицій потрібно було пройти понад 15 кілометрів.

Усю дорогу контролювали дрони, тому гвардійці рухалися максимально обережно. Однак біля самого населеного пункту росіяни все ж помітили групу й підняли в небо рій ударних дронів.

На щастя, поруч була колишня станція технічного обслуговування. Гвардійці встигли сховатися серед її руїн. Ворожі FPV продовжували завдавати ударів. Там Михайло дістав легке уламкове поранення лівої кисті, але продовжив виконувати завдання. Їхня позиція була однією з передових, і росіяни не знали про її існування. Фактор несподіванки дався взнаки вже наступного дня: нацгвардійці ліквідували групу ворожих штурмовиків, які планували просунутися вглиб української оборони. Відтоді почалися довгі п’ять місяців оборони.

Я зайшов 26 січня, потім ще якось намагався підбадьорювати хлопців з інших підрозділів, які прибували на позиції. Хотів їх морально підтримати, коли було важко. Я вірив у силу свого слова, бо я обіцяв додому повернутися живим. Щодня молився. Дуже сильно допомагали голосові повідомлення від дружини, які включали по радіостанції. І ці повідомлення з дому десь там на підсвідомому рівні додавали мені сили, я знав, що пройду цей нелегкий шлях», – розповідає нацгвардієць 2 Галицької бригади.

У червні доля кинула Михайлові чергове випробування. Це був один зі звичайних днів на позиції. Група ворожих штурмовиків непомітно прокрадалася в ранковому «сіряку». Нацгвардійці підпустили їх майже впритул. Зав’язався стрілецький бій. А з ним ще й ворожі міномети почали накривати позицію оборонців. Хатина швидко перетворилася на руїни і згарище.

В якийсь момент я почув дуже сильний удар по обличчю. Знепритомнів і упав в підвал. Інші теж туди заскочили. Пощастило, що нас просто присипало зверху. Ми розкопувалися три дні. А потім була евакуація. Довга і важка», – згадує Михайло.

Дорога до своїх залежала від погоди та часу доби. З неба за лінією фронту стежили дрони. В одній із посадок поблизу Родинського гвардієць знову вступив у стрілецький бій. Диверсійна група противника несподівано вийшла просто до його сховища. Михайло першим помітив ворога, відкрив вогонь і ліквідував загрозу. Коли на землю опустилися сутінки, він продовжив рух. Тривав уже одинадцятий день виходу. Під час проходження чергової посадки чоловік підірвався на міні. Вибух пошкодив праву ногу, але Михайло надав собі першу медичну допомогу та, попри пекучий біль, продовжив рух до своїх.

Після поранення мені довелося подолати приблизно 20 кілометрів. І так за допомогою знеболюючого і бажання повернутися додому я добрався до точки евакуації. Ще й жартома запропонував водію, самому сісти за кермо», – згадує гвардієць.

Зараз Михайло Рудь лікується та готується до подальшої реабілітації. Обіцянку, яку він дав дружині, – повернутися живим – виконав. Ця історія – ще один приклад мужності українських нацгвардійців. А ще – нагадування про те, як у найскладніших умовах триматися допомагають прості речі: голоси коханих, спогади про родину, віра у власні слова та сили.

Група комунікації Західного ТУ НГУ