Максим Грін Гриник

У школі Максим серйозно захоплювався футболом, брав участь у багатьох турнірах, зокрема й за кордоном. Згодом здобув диплом інженера, працював за фахом, але дружити зі спортом і вести активний спосіб життя продовжував завжди. Це стало у пригоді, коли Максима наприкінці 2022 року призвали за мобілізацією на службу до 50 полку імені Семена Височана НГУ.

Для багатьох мобілізованих хлопців довгі переходи з навантаженням і побутові обмеження стали справжнім шоком. Я ж знав, як обходитися без комфортного ліжка, душу, як збирати наплічник, щоб не брати зайвого завдяки походам у гори. Та й пересуватися з важким спорядженням мені було набагато легше, – згадує Максим.

Перший же бойовий вихід став для Максима Гриника найскладнішим випробуванням у житті. Це мала бути звичайна ротація, однак дорогою група гвардійців потрапила в полон до ворожої ДРГ.

Як дивно, але страху не було. Лише відчуття глибокого розчарування – я ж ішов туди з певною метою, мав ціль, і в таку халепу вскочив у перший же день! Як рідні це переживуть? Я ж обіцяв приїхати наприкінці зими, а тепер не приїду… – ділиться сержант Гриник.

Максим розповідає під час інтерв’ю, як дивом вижив на фронті

Нацгвардійців зв’язали та допитали. Коли в небі з’явився український безпілотник і стало зрозуміло, що машини для вивезення полонених не буде, окупанти вирішили розстріляти бранців.

Усе відбувалося ніби в якійсь іншій реальності: постріли майже впритул, тіла, що падали наче підкошені… Отямившись за якийсь час, Максим зрозумів, що вцілів. У нього влучили три кулі, але він залишився живим! Один із його побратимів теж подавав ознаки життя, проте був поранений набагато тяжче. Максимові вдалося дістатися до українських позицій і вказати, де залишився його товариш. На жаль, надіслана туди евакуаційна група констатувала смерть бійця. Самого ж Максима успішно доправили до госпіталю.

Відновлення після тяжких поранень гвардійцю допомагали пройти рідні та друзі. А справжньою опорою в житті стала кохана дівчина. Наразі Максим Гриник повернувся на службу та обіймає посаду помічника чергового частини й планує залишатися в строю до завершення війни.

Аліна Естер Мелешко-Габурич

У дитинстві Аліна хотіла стати артисткою, займалася танцями і співала. У старших класах мріяла стати військовою, проте освіту здобула в економічній сфері, згодом вийшла заміж та народила сина. А ще через деякий час бажання здійснилося – вступила до лав НГУ.

Чоловік Аліни, Вадим Габурич, служив в окремому загоні спеціального призначення «Азов» НГУ. У 2018 році посаду діловода одного з підрозділів ОЗСП обійняла й Аліна та обрала собі позивний – Естер. Кар’єрне зростання не забарилося – жінку було призначено сержантом із матеріального забезпечення ремонтної роти.

Повномасштабне вторгнення рф застало подружжя в Урзуфі. П’ятирічного сина Єгора одразу відправили до бабусі з дідусем на Черкащину. 26 квітня 2022 року Вадим Габурич загинув від поранення внаслідок авіаудару військ рф по комбінату «Азовсталь». 19 травня «азовці» отримали наказ залишити територію підприємства.

У полоні, де Естер провела 11 місяців, життєвим орієнтиром для неї залишалося повернення до сина. У квітні 2023 року її звільнили в межах чергового обміну. Повернутися до мирного життя та відновитися Аліні допомогли нові враження, розділені з Єгором, – як-от спільне підкорення Говерли. Відновившись, вона повернулася до служби.

Аліна та її чоловік Вадим захищали Маріуполь. Гвардієць загинув 26 квітня 2022 року внаслідок авіаудару військ рф по комбінату «Азовсталь»

Спершу перевелася ближче до родини – у черкаську частину Нацгвардії. Згодом погодилася очолити групу супроводу членів сімей загиблих військовослужбовців, захоплених у полон або безвісти зниклих військовослужбовців відділення соціального супроводу секції персоналу 27 Печерської бригади НГУ. Аліна прагнула цієї роботи, адже чітко розуміла потреби людей, які опинилися в такій ситуації. Навіть заняття спортом тепер підпорядковані цій місії – жінка регулярно бере участь у забігах на підтримку і згадку про військовополонених та для вшанування пам’яті загиблих побратимів.

Це не якийсь тимчасовий статус, це на все життя. Думаю, що я і після завершення війни підтримуватиму родини наших захисників, адже потреба в цьому нікуди не подінеться, – переконана Аліна Мелешко-Габурич.

Аліна не припиняє пошуків тіла свого чоловіка, аби поховати його з усіма почестями. Після завершення війни вона має намір відвідати дім в Урзуфі. Крім того, Естер із сином обожнюють мандрівки, тож у їхніх планах на мирне майбутнє – цікаві подорожі Україною та іншими країнами світу.

Владислав Кот Бурханов

Із самого дитинства Владислав мріяв про кар’єру військового. Юнаком захоплювався туристичними походами, риболовлею та полюванням. Завдяки останньому іще на строковій службі він набув слави вправного стрільця. Плекаючи мрію стати офіцером, хлопець підписав контракт і з часом вступив до Національної академії НГУ.

Через повномасштабне вторгнення випуск в Академії відбувся достроково. Лейтенант Бурханов одразу вирушив на фронт – спершу на Сумщину, а потім на Харківщину. На передовій виконував завдання пліч-о-пліч із підлеглими. Перша втрата побратима дуже вплинула на нього й закарбувала розуміння ціни командирських рішень. А найважчим випробуванням стала участь у контрнаступі на Запорізькому напрямку у 2023 році. Тоді під час чергового бойового виходу, намагаючись сховатися від ворожого дрона, Владислав зійшов зі стежки й наступив на міну.

Перше, про що подумав: «Живий, могло бути гірше». Швидко наклав турнікет. Хлопці підбігли й відтягнули до позиції. Далі – дві години евакуації, прибуття до медзакладу, операція, – згадує Владислав.

Втрата стопи й тривале лікування не змінили рішення повернутися до війська. Офіцер із гумором називає свій протез, який взуває щоранку, «капцем». Відновлення далося важко, але гвардієць уже не просто ходить, а й активно займається спортом та керує автівкою. Щодня Владислав доводить, що після тяжкого поранення можна жити повноцінно: нещодавно він узяв участь у чемпіонаті з плавання Західного оперативно-територіального об’єднання НГУ та підкорив Говерлу.

Увесь вільний час він присвячує родині. Дружина та син надихають його мріяти про майбутнє. У планах гвардійця – відвезти кохану на Мальдіви.

Вона заслужила, вона великий молодець. Я підірвався о шостій вечора, а вже о десятій ранку дружина була у мене в лікарні – приїхала з Полтави до Запоріжжя. Усю евакуацію, все лікування, протезування – вона всюди була зі мною, – з теплотою розповідає про підтримку дружини офіцер.

Владислав із дружиною та сином

Наразі майор Бурханов продовжує службу на посаді помічника командира з питань ветеранської політики у 26 Закарпатському полку НГУ.

Я відчуваю себе на своєму місці. Розумію, що і як треба змінювати, як воно має працювати. Тому планую залишитися на службі й після закінчення повномасштабної війни, після нашої перемоги. Хочу допомагати ветеранам. Ця проблема нікуди не зникне, і така робота буде надважливою ще дуже довго, – переконаний майор Бурханов.

Михайло Броня Пащенко

Михайло Пащенко виріс у родині водія, а його шлях до майбутньої професії почався ще в школі з палкого захоплення мотоциклами та іншою технікою. Наприкінці 2020 року він підписав контракт, долучившись до лав 3 бригади НГУ, яка нині має назву «Спартан», і обійняв посаду водія комендантського взводу. Вже незабаром Михайло виконував завдання в зоні проведення операції Об’єднаних сил.

Повномасштабне вторгнення гвардієць зустрів у Харкові. Його основним завданням на перших порах була доставка всього необхідного підрозділам бригади, які тримали оборону на позиціях поблизу аеропорту. Для цих потреб «Ощадбанк» на волонтерських засадах виділив інкасаторський Mercedes-Benz Sprinter. І хоча ця машина й не призначена для бойових умов, тоді вона добряче виручала гвардійців.

Згодом військовослужбовець пересів за кермо евакуаційного автомобіля медичного пункту. Михайло добре розумів, яка відповідальність лягла на його плечі. Півтора місяця він вивозив поранених під постійними мінометними обстрілами та розривами КАБів з позицій у районі Козачої Лопані на Харківщині. Наступним місцем виконання бойових завдань стала лінія бойового зіткнення біля Часового Яру та Бахмута, де точилися найгарячіші на той час бої і було дуже багато поранених. Тоді гвардійському водієві вдалося вивезти щонайменше 300 військових і цивільних.

Михайло з юнацьких років захоплюється мотоциклами

З 2025 року старший солдат Пащенко проходить службу в 5 Слобожанській бригаді НГУ «Скіф». Тут він пересів у кабіну трактора і нині займається облаштуванням фортифікаційних укріплень на Харківщині.

Робота на «еваку», безперечно, крута. До того ж там більше адреналіну і динаміки – точно не засумуєш! Але в умовному тилу теж є завдання, важливі для оборони. Тож і зараз почуваюсь потрібним, – розповідає старший солдат Пащенко.

Та хоч якою б сильною і витривалою була людина, їй необхідна емоційна опора. Михайло завжди може розраховувати на розуміння та підтримку своєї дружини. З нею він намагається проводити увесь час поза службою, відновлюючи сили для подальшої роботи. Ще одна розрада, яка допомагає воїнові відволіктися і відпочити, – це давнє хобі: у гаражі на нього чекає кастомний двоколісний «кінь», якого нацгвардієць збирає власноруч.

Олег Турист Мадея

До повномасштабного вторгнення Олег Мадея працював на газовидобувному підприємстві на Львівщині. У будні він працював, а вихідні присвячував гірським походам і екстремальному велоспорту.

Після початку повномасштабного вторгнення чоловік долучився до волонтерської діяльності: допомагав зводити фортифікаційні споруди, виготовляти протитанкові загородження, доставляв допомогу 72 окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців, де служив його молодший брат. Знаючи про його любов до мандрів і цінуючи його візити не з порожніми руками, «запорожці» прозвали Олега «Туристом».

Коли влітку 2024 року чоловік приєднався до лав Нацгвардії, захоплення туристичними маршрутами стало у пригоді всьому його підрозділу. Під Покровськом солдат Мадея став «очима» для командирів та провідником для бійців. Він швидко вивчав місцевість, заводив групи на позиції, виводив побратимів із-під вогню.

Восени 2025 року у сусідньому Мирнограді їхній підрозділ прийняв черговий важкий бій. Завдяки трофейній рації гвардійці завчасно дізналися про штурм і підпустили ворога впритул. Солдат Мадея разом із побратимом на псевдо Рудий відбили атаку на позицію і ліквідували п’ятьох окупантів. Турист дивом вижив, діставши два кульових поранення – у ногу та плече, – та спромігся відійти до своїх під прицілом ворожих дронів.

У мене поцілили під час ближнього бою з відстані якихось пари метрів. У голові на адреналіні промайнуло: «Це ж треба, виявляється, калібр 5,45 – це не так уже й боляче», – посміхається боєць.

Після лікування у госпіталі він знову став до строю. Про себе Турист каже, що за характером – інтроверт, тому психологічну розраду та відпочинок знаходить в усамітненні:

Як тільки випадає вільний вихідний, сідаю в авто і їду в якесь тихе, віддалене місце, де мінімум людей, і кемпінгую. На свіжому повітрі, наодинці з думками, без інтернету й техніки. Просто сиджу в тиші й перезавантажуюся.

Старший помічник кулеметника 2 Галицької бригади Олег Мадея не вважає себе супербійцем. Проте переконаний, що війну мають вигравати не лише ті, хто вже тримає зброю в руках, а все суспільство. І кожен на своєму місці має долучатися до боротьби з окупантами. Після перемоги Турист мріє повернутися до цивільного життя та відвідати серед інших туристичних перлин України Кримські гори.

За матеріалами видання «Гвардія»