2025 рік, Покровський напрямок, стабілізаційний пункт 3-ї бригади оперативного призначення «Спартан». У просторому приміщенні операційних – приглушене світло й тиша. Медики чергують. За традицією вони сподіваються на спокійну ніч, але ніколи не бажають її один одному. Бо будь-якої миті сюди можуть привезти поранених. Вони разом із воїнами бригади пройшли найважчі бої – оборону Харкова, Слобожанський і Запорізький контрнаступи, бої за Бахмут та оборону Покровського напрямку. Один із тих, хто був серцем цієї медичної команди, – 32-річний Станіслав Гурьєн із позивним «Француз».
На момент початку повномасштабного вторгнення рф Станіслав жив у Сумах. До 2022 року він уже мав чималий медичний досвід: встиг попрацювавати на станції екстреної медичної допомоги та лікарем-анестезіологом у найважчий період пандемії COVID-19, яку медики називали «школою виживання». Та у складні часи повномасштабної війни залишатися цивільним не зміг – добровільно став до війська. Спочатку був бойовим медиком і виконував завдання в окопах на околицях Вугледара. Наприкінці 2022 року отримав поранення, але відмовився від відпустки для реабілітації та перевівся до бригади «Спартан», де очолив відділення анестезіології та інтенсивної терапії. Відтоді рятував життя воїнів на стабілізаційному пункті.
«Коли до нас на стабпункт привозять людину в стані клінічної смерті, а від нас вона їде зі стабільними показниками життєдіяльності – ми розуміємо, що зробили все, аби вона вижила. Тим паче, коли мова йде про хлопців, які зараз боронять нашу країну, які своїми грудьми прикривають фронт. Вони цього заслуговують, і приємно бути причетним до того, щоб їм допомагати», – говорив Стас.
На стабілізаційному пункті він проводив майже весь свій час. Не лише рятував життя воїнів, а й підтримував побратимів і посестер. У перервах між евакуаціями поранених займався спортом і залучав до цього колег.
Анестезіолог бригади «Спартан» Микита Іванченко згадує, як познайомився зі Станіславом у березні 2023 року, коли бригада саме повернулася з Бахмута.
«Стас був старшим за мене, досвідченішим, бо щонайменше на кілька років довше працював лікарем. До того ж я знав, що він добровільно прийшов до війська, служив у піхотному підрозділі, воював, отримав поранення. У Бахмуті працював на стабпункті й багато всього побачив. Його шлях по-чоловічому викликав повагу», – згадує Микита.
Ще один побратим, хірург Олександр Клижко, розповідає: зі Станіславом вони познайомилися ще під час навчання в Сумському медичному університеті й відтоді підтримували дружбу. Втім, про те, що служитимуть в одній бригаді, дізналися випадково.
«Телефонує Стас. Беру слухавку, а він каже: “Я тут дивлюся списки тих, хто переводиться до бригади. Це ти?”. Ми були дуже раді, що будемо працювати разом. Це великий бонус і мотивація – мати поруч свою людину, з якою збігаються принципи й погляди на життя», – пригадує Олександр.
Спокійний і відповідальний у роботі, впевнений у своїх діях, із сильними лідерськими якостями та гарним почуттям гумору – так про Стаса говорять колеги. Він постійно розвивався сам і надихав на це інших.
Спорт був важливою частиною його життя й допомагав психологічно перезавантажитися. Разом із побратимами Стас організував заняття з кросфіту, щойно на стабпункті з’являлася вільна хвилина між прийомом поранених.
На запитання, ким Стас був для колективу, Микита відповідає:
«По-перше, гарний спеціаліст у своїй справі. По-друге, людина, яка любила життя і намагалася брати від нього все. З кожною операцією, з кожним пацієнтом усе одно є відчуття, ніби ми продовжуємо працювати разом. Стаса вже немає поруч, але він досі з нами, у нашому колективі».
Серед численних нагород Станіслав мав медаль «За врятоване життя». Втім, на запитання, скільки життів урятував, ніколи не відповідав. Казав, що він тут не для того, щоб рахувати.
«Щодо пацієнта ми повинні зробити все. Усе, що в наших силах».
Саме цей принцип і сьогодні залишається одним із головних для його колег.
Так він жив і працював до свого останнього чергування.
22 вересня 2025 року Станіслав Гурьєн зазнав важких поранень унаслідок російського авіаційного удару керованими авіабомбами на Покровському напрямку. Побратими й посестри кілька годин боролися за його життя. Та врятувати Стаса не вдалося.
Для медиків і всієї бригади звістка про його смерть стала важким ударом.
У Станіслава залишилися мати, брат, дружина, з якою він познайомився ще під час навчання в медичному інституті, та син.
В одному зі своїх інтерв’ю на запитання, що б він сказав українцям, Стас відповів:
«Я пам’ятаю цей дух у 2022 році, коли все тільки починалося, коли всі мобілізувалися і працювали на спільну справу. Оцей патріотизм, який тоді запустився, зараз, на жаль, поступово згасає. Я б не сказав, що люди втомлюються – швидше звикають до війни, сприймають усе як належне, починають думати, як облаштувати своє життя так, щоб їх це вже не стосувалося. Та якщо вони збираються жити в цій країні, хочуть, щоб вона процвітала, то нам усім треба згуртуватися та ще попрацювати заради свободи й перемоги».
Відділення комунікації 3 бригади оперативного призначення НГУ “Спартан”
