Піхотинці несуть найбільший тягар на війні. Вростаючи в землю, щоб не віддати її ворогу, вони стають тією перепоною, об яку ламаються злочинні плани імперій. Олександра Давиденко свідомо доклала зусиль, щоб стати бійцем піхотного підрозділу. У складі 3 батальйону «Свобода» 4 бригади оперативного призначення імені Героя України сержанта Сергія Михальчука «Рубіж» Національної гвардії вона пройшла пекельні бої на Донеччині та стала першою жінкою в лавах НГУ, чий однострій прикрашає Золота Зірка Героя України.
ЖИТТЯ ПРОТИ ТЕЧІЇ
У її біографії багато нетипового. Олександрі не раз доводилося ухвалювати рішення всупереч стереотипам і тим суспільним ролям, яких від неї очікували. Усе це мало свою ціну, але для відважної жінки її воїнський шлях і місія захисту держави стали залізним пріоритетом.
Олександра Давиденко народилася 31 травня 1988 року в Запоріжжі. Від перших років життя мала слабке здоров’я, але звикла компенсувати характером усе те, чого не додали батьки та доля. Так склалося, що її виховувала бабуся. У селі Підгірному Новомиколаївського району Запорізької області Олександра пізнала смак важкої фізичної праці – на дівчині були господарство, домашня худоба й великий город. Тут гартувалася її сила волі. З цього середовища до неї прийшло і розуміння душі свого народу.
Завжди слухала історії з життя: народні пісні, вірші, казки, розповіді про голодомори, розкуркулення, війну та інше. Мене вчили, хто ворог, і що завжди потрібно відстоювати своє, як межу на городі, – згадує Олександра Давиденко.
У той період одним з улюблених місць для неї стала сільська бібліотека, де вона проймалася духом творів українських письменників та книг з історії України. Тож до свого повноліття сформувалася як особистість, готова захищати все те справжнє, що тривалий час було поховано під машкарою радянського міфу про Запоріжжя та Україну загалом. Маючи здібності до творчості, у 2006 році вступила на факультет журналістики Запорізького національного університету. Працювала на «Радіо Запоріжжя» в художньому відділі, утверджуючи українську культуру, пісню, мистецтво, розповідаючи про українських митців і громадських діячів в ефірі. Згодом під час створення Суспільного мовника почала працювати на телебаченні кореспондентом.
Бажання приєднатися до війська у Олександри Давиденко виникло на тлі буремних подій 2014 року, коли в Запорізькій області формувався легендарний підрозділ «Азов». Але сімейні обставини – передусім маленька дитина – не дозволили цього зробити. Вона втілила намір стати захисницею своєї держави у 2020-му, уклавши контракт із 23 окремою бригадою охорони громадського порядку «Хортиця» НГУ.
ВИБОРЮВАЛА ПРАВО БУТИ В ОКОПАХ
Солдат-стрілець Давиденко не мала поблажок щодо важкої роботи – якщо стояло завдання розвантажувати фуру чи тягати мішки, вона це робила нарівні з чоловіками. А от професійного розвитку як військовій їй бракувало, адже жінок не хотіли призначати на такі посади, як гранатометник чи кулеметник. Тим більше – дуже неохоче погоджували їм відрядження на фронт.
На мою думку, якщо вже жінки виборюють рівні права, то мають виконувати й рівні з чоловіками обов’язки. Я була готова до цього. Хотіла воювати, а не бути діловодом чи зв’язківцем. Після початку повномасштабної війни два роки боролася за своє переведення у бойовий підрозділ. Влітку 2024 року вдалося перейти батальйон «Свобода» бригади «Рубіж», кістяк якого сформували близькі мені за духом націоналісти, – розповідає Олександра.
Історія бойового псевдо гвардійки, яке добре запам’яталося рашистам, є досить промовистою. Якось, дивлячись на наслідки ворожого артобстрілу, Олександра вигукнула: «Оце вирва!». Інші бійці вирішили, що такий позивний пасуватиме посестрі. Для неї ж це слово має подвійне значення, адже неподалік острова Хортиця є мальовниче урочище Вирва – з кам’яними скелями, стрімкою течією Дніпра і червонокнижними квітами на пагорбах. Отже, Вирва – це ще й місце сили в рідному козацькому краю.
Олександра Давиденко готувалася до виснажливих боїв на фронті, тренуючи витривалість. Ставши піхотинцем 7 роти оперативного призначення батальйону «Свобода», воювала під Спірним та Івано-Дар’ївкою Бахмутського району на Донеччині. Потім були Никанорівка, Затишок, Білицьке на найтяжчому Покровському напрямку. Її перший термін несення служби на позиції тривав 41 день.
Побратими оцінили відвагу і стійкість Вирви. Часом вантаж, який вона несла, ідучи до позицій кілометр за кілометром, здавався надмірним і чоловікам. Але практичний розум жінки підказував, що запас продуктів, води чи медикаментів ніколи не буде зайвим і у вирішальний момент врятує комусь життя. Після перших двох ротацій на «нулі», які Олександра відбула стрільцем, її призначили старшим кулеметником.
Доводилося працювати з кулеметами різних систем. Ручний бельгійський FN Minimi мені подобається найбільше. Разом з тим, піхотинець повинен володіти всім озброєнням, яке має підрозділ, знати нюанси замінування й розмінування та ще багато всього. А найголовніші дві речі, які рятують життя на «нулі», – це лопата й автомат, – підсумовує нацгвардійка власний досвід.
ГАРТ СПРАВЖНЬОГО ПІХОТИНЦЯ
Протягом бойових відряджень у 2024 – 2025 роках Олександра знешкодила близько взводу живої сили окупантів. Звісно, такі бойові результати даються потом і кров’ю, роботою на межі або навіть за межею своїх можливостей. Щоб зрозуміти силу характеру Вирви, варто згадати день 12 березня 2025 року, який старший солдат Давиденко зустріла командиром позиції під Спірним. Разом із нею оборону тримали українець Шустрий та колумбієць Піньйо. Того дня їх атакувала добре навчена група російських штурмовиків. Гвардійці прийняли бій у меншості. Укриттям їм служив невеликий бліндаж.
Через активний «обмін» гранатами поранення дістали і росіяни, і гвардійці. Олександра надавала побратимам домедичну допомогу і вела вогонь з укриття. Не досягнувши успіху, окупанти скинули з БПЛА гранату з хімічною речовиною. Вирва змогла зупинити розповсюдження отрути, різко перемістивши мішок із землею, але частково таки вдихнула газ. Попри запаморочення й нудоту, вона не збиралася здаватися.
Черговий ворожий дрон скинув на укриття ще й фугасний снаряд. Олександру відкинуло вибуховою хвилею, а колоди з перекриття бліндажа обвалились. Прийшовши до тями через дві години, вона виявила, що обидва побратими лежать без свідомості. Піньйо треба було ще й витягати з-під завалів – у нього була сильно травмована нога. Вирва насилу зробила це і надала йому допомогу, зафіксувавши кінцівку й давши знеболювальне.
Близько півночі росіяни намагалися втретє атакувати вогневу позицію гвардійців. Виявивши зруйнований бліндаж, запропонували Вирві (вони вже добре вивчили її позивний) здатися в полон, але наближатися не наважувались.
Я вирішила, що в полон не піду. Навіть примірялася, як вистрелити собі в голову. Зупинила мене тільки думка про поранених побратимів, які не виживуть без мене. Я їх завела на позицію і мала їх звідти вивести. До того ж, перекрикуючись із росіянами, я раптом усвідомила, що вони мене бояться – навіть контужену, оглушену й отруєну газом! Це додало мені сил, – згадує Вирва.
Однак окупаційні війська здійснили новий скид – цього разу протитанкової міни. Олександра дістала чергову акубаротравму і знепритомніла. Проте отямившись, не лише продовжила контролювати стан побратимів, а й перевірила всю наявну зброю, боєкомплект та привела їх до бойового стану.
Під завалами троє гвардійців перебували дві доби з мінімальним запасом води і без зв’язку. Стійкість Олександри Давиденко стала вирішальним чинником для їхнього виживання. У ніч із 13 на 14 березня вони із Шустрим почали відкопувати завалений вхід до укриття. Щойно вибравшись зі зруйнованого бліндажа, гвардійка потрапила під стрілецький вогонь двох окупантів, але тут же знищила їх обох чергами з автомата. Вона змогла зв’язатися зі штабом підрозділу і з останніх сил, на характері, вивела своїх побратимів на сусідню вогневу позицію. Завдяки їй вони вижили.
Олександра Давиденко ніколи не обирала для себе легких шляхів. Вона усвідомлювала, що місія воїна не лише позначиться на здоров’ї, а може багато змінити і в сімейних стосунках. У 2025-му розпався її шлюб, донька вирішила жити зі своїм батьком.
Кожен вибір, тобто дія або бездіяльність, мають свої наслідки. Мене викувала непроста доля, тяжка праця і виживання, яке стало моєю зоною комфорту. Для мене нічого святішого за піхоту не існує! Вижити на фронті – це вже досягнення, особливо на Покровському напрямку. Допомагають досвід та інтуїція, віра і впертість, а головне – небажання здаватися, – підсумовує Вирва.
Щодо нашого одвічного ворога, з яким довелося битися віч-на-віч, то гвардійка завжди знала, чим є росія. Більшим відкриттям для неї стало те, що на Донеччині та Луганщині є чимало корінних патріотичних українців, а не лише «граждан ссср».
Земля Донбаська дуже гарна. Я ще встигла побачита її красу, осягнула, усвідомила. Проте нині вона вже майже знищена. На деревах пташки звивають гнізда з оптоволокна. Воно там всюди, як вісник апокаліпсису, – додає Олександра Давиденко.
24 березня 2026 року Президент України своїм Указом присвоїв Олександрі звання «Герой України» з врученням ордена «Золота Зірка». Гвардійку було переведено на нове місце служби – в Управління безпілотних систем Головного управління НГУ. Після проходження навчання вона планує зробити свій внесок у розвиток надважливого напрямку наземних роботизованих комплексів. Саме вони зараз забезпечують логістику та рятують життя піхотинців, здійснюючи евакуацію поранених.
Майор Тарас Антипович
Фото з особистого архіву старшого солдата Олександри Давиденко
