На мапі DeepState Покровський напрямок нині виглядає як суцільна червона зона. Навіть один день виконання бойових завдань у таких умовах – справжній іспит на витривалість та професіоналізм. Те, що двоє бійців 33 полку НГУ із позивними Текіла та Повар витримали тут аж пів року, виглядає фантастикою, але це чистісінька правда. Їхній рубіж був клаптиком землі розміром у кілька квадратних метрів. Клаптиком, який вони відмовилися віддати навіть тоді, коли шлях назад був відрізаний, а смерть заглядала в окоп десятки разів на день.3

Бійці 33 полку НГУ з позивними Текіла та Повар майже пів року стримували ворога на підступах до Покровська

Початок «невидимої» варти

Все починалося як звичайне бойове завдання. На позицію під Покровськом заходили втрьох – Текіла, Повар та Музикант. У степах Донеччини, де кожен рух фіксується оком ворожого дрона, нашим захисникам доводиться прокачувати мистецтво маскування до найвищого рівня. Тож перші два тижні пройшли у відносній тиші – росіяни навіть не здогадувалися, що на цій точці хтось є. Бійці спостерігали за обстановкою, передавали дані та намагалися не виказувати себе.

Перша сутичка з противником була раптовою, на тринадцятий день несення служби. Це був ворожий солдат, який рухався у темряві, майже наосліп. Проте якби гвардійці вчасно не почули його радіостанцію, навіть один ворог мів би становити реальну небезпеку. І хоча ворога знищили впритул, цей інцидент не пройшов повз увагу росіян – позицію було викрито. Наступного ранку над нею закружляв перший ворожий дрон. Загалом же протягом одного того дня ворожі FPV намагались атакувати позицію близько 20 разів!

Зрештою її таки уразили, та усім трьом дивом вдалося уціліти. Ще одна удача полягала в тому, що якраз у той момент хвилин на п’ятнадцять небо «підчистили» українські дрони. Бійці чимдуж побігли до старого звалища у залишках «зеленки», встигнувши схопити лише автомати та кілька запасних магазинів.

Перші п’ять діб лежали просто неба, без ковдр чи клейонок, не маючи навіть лопати, щоб окопатися. Пересуватися можна було лише в глибоких сутінках, коли ворожі тепловізори ще не так чітко розрізняють людський силует. Рятувало й те, що ночі були теплими, і ворожа техніка не завжди фіксувала теплові хвилі людей у кущах. Коли пізніше дронами їм доставили лопати, бійці почали облаштовувати нове укриття. Знову займалися розвідкою, спостереженням і, що найважливіше, порятунком побратимів. Під постійною загрозою ворожих дронів, у проміжках між мінометними обстрілами, вони витягували поранених з інших позицій.

Відносний спокій скінчився, коли після чергової спроби штурму ворог вирахував їхнє місцеперебування. Відтоді міномети постійно намагалися розбити укриття, артилерія переорювала землю, а піхотні штурми стали щоденною рутиною. Музикант, що пробув із пліч-о-пліч побратимами 51 день, дістав серйозне поранення. Друзі спромоглися завести його на сусідню позицію, звідки він його доправили до точки евакуації. Після цього кільце зімкнулося. Текіла із Поваром залишилися вдвох і шляхів для відходу більше не існувало. Проте навіть із тилу Музикант не залишив своїх: як тільки з’явилася можливість, він зібрав і передав побратимам критично важливу посилку. Там було все, про що вони просили: медикаменти, теплі речі та газові балони, які згодом рятували їх від холоду.

Після 160 днів «пекла на землі» виснажених, але незламних гвардійців вдалося вивести на ротацію

Молитва, окопна свічка і вода на вагу золота

Понад 160 діб ці двоє чоловіків жили за законами, які важко зрозуміти цивільній людині.

Їхній побут був стерильно простим і максимально жорстким. Жодного зайвого руху, жодного вогню, жодного звуку, що міг би демаскувати позицію. Воду брали з озера неподалік, ризикуючи дістати кулю щоразу, як наповнювали флягу.

За водою ходили завжди вдвох: один набирає, другий контролює обстановку. У дощові дні навіть збирали небесну воду – вона здавалася смачнішою за озерну, – розповідають воїни.

У цьому холодному і темному окопі єдиним джерелом світла подекуди була окопна свічка. Її тепла ледь ставало, щоб зігріти затерплі пальці, але вистачало, щоб не дати замерзнути душі. Саме цими почорнілими від пороху і землі пальцями гвардійці змайстрували саморобний хрест. Коли обстріли ставали нестерпними, а надія танула, вони молилися.

Вижили завдяки дисципліні й чіткому виконанню наказів. На позиції головне – вода, боєкомплект, медицина і підтримка побратима. Коли ставишся одне до одного, як до брата, можна витримати багато, – пояснює Повар.

Витримати всі випробування, як фізичні, так і моральні, допомагала й довіра до командування. Бійці постійно були на зв’язку, не приймали жодних рішень без наказу і це вберегло їм життя. У штабі володіли ситуацією завдяки даним з дронів, попереджали, як переміщується ворог, куди б’є міномет, казали: «Хлопці, чекайте, не переміщуйтеся». Завдяки цим вказівкам двоє відважних захисників зберегли життя.

Їхня оборона не була пасивною. Це були 160 днів активного спротиву. Гвардійці опинилися майже в кільці, за 200 метрів від ворожого накопичення сил біля шахти. Були стрілецькі бої, де все вирішували секунди. Якось ворожий піхотинець вийшов просто на Повара. Той наставив на ворога автомат, натиснув на спусковий гачок… але зброя дала осічку! Натиснув вдруге – знову та саме! На щастя, рашист виявився боягузом, що накивав п’ятами, навіть не зрозумівши, що перевага – на його боці. Через секунду горе-вояку наздогнав український дрон. Повар подякував долі Богові за дивовижний порятунок і з тих пір чистив свою зброю з ретельністю хірурга.

Гвардійці власноруч змайстрували хрест. У моменти, коли обстріли не вщухали, а надія згасала, вони молилися

Вижили, бо мріяли

Що тримає людину в окопі пів року, коли навколо – лише вороги, а зв’язок із зовнішнім світом обмежується короткими фразами по радіостанції? Як би банально це звучало, але віра в краще. Та й командири не залишали хлопців напризволяще, намагаючись усіма силами підтримувати їхніх моральний дух. Зокрема, прикладали рацію до мобільного телефону, щоб бійці могли почути голоси рідних. Ці короткі секунди цифрового шуму були дорожчими за будь-які нагороди.

Коли я вперше за три місяці почув голос дружини через рацію, у мене були сльози на очах, – зізнається Повар.

Побратими також часто обговорювали між собою, що зроблять найпершим, коли повернуться додому. Це неабияк допомагало їм не збожеволіти коли від від тиші та очікування чергового прильоту, коли від дзижчання дронів над головою.

Для Повара, який підписав контракт одразу після строкової служби, війна стала питанням не лише професійним, а й життєвим вибором. Його мотивація була простою і водночас непохитною:

Під час обстрілів може зникнути все, тому вода, ліки й запас провізії критично важливі. А триматися допомагали думки про рідних. Я знав, що колись діти спитають, що я робив, коли прийшла війна. Саме ця думка не дозволяла зламатися. Ми стояли заради своїх рідних і своєї землі!

Слід зазначити, що хлопці не завжди перебували у повній ізоляції. Через їхню позицію проходили бойові групи з НГУ та ЗСУ, які знаходили прихисток у маленькій «фортеці» двох гвардійців.

Ми надавали допомогу дружнім підрозділам, які зазнавали уражень. Годували їх, напували, перев’язували легкі та середні поранення, а потім допомагали вивести на евакуацію, – розповідають бійці.

Вони зайшли на позицію влітку, а повернулися звідти у грудні, коли тактична ситуація дозволила провести ротацію. Під шквальним вогнем побратими змогли замінити виснажених, але незламних гвардійців. Сьогодні вони нарешті вдома, у безпеці. Почорнілі від кіптяви обличчя поступово світлішають, контузії лікуються, а досвід, здобутий ціною неймовірних зусиль, передаватиметься наступним поколінням бійців.

Наша ціль тепер – навчити молодих, передати свої знання, щоб вони мали більше шансів вижити в подібних ситуаціях, – кажуть гвардійці.

Вони пішли на війну з Рівненщини звичайними чоловіками. Повернулися з-під Покровська твердженням того, що навіть двоє в полі – воїни. Навіть двоє вистоять, якщо за ними – правда, а в руках – зброя. А ще, звісно, віра в те, що вдома на них чекають діти, яким ніколи не буде соромно за батьків