Олександр Чухно, відомий побратимам за позивним «Турист», став уособленням нової генерації українських офіцерів — командирів, чий авторитет тримався не на кількості зірок на погонах чи статутній субординації, а на беззаперечній довірі та повазі особового складу. Його характер та командирський стрижень гартувалися у найгарячіших точках фронту: у пеклі Бахмута, в окопах Кліщіївки, під шквальним вогнем у Липцях. Історія Олександра — це яскравий приклад того, як емпатія, інтелект та людяність стають найефективнішою зброєю командира, перетворюючи підрозділ на незламну силу.
Бойовий шлях Олександра в лавах бригади «Рубіж» розпочався влітку 2022 року. Тоді він, ще у званні сержанта, очолив взвод. Вже в ті перші місяці проявився його унікальний організаторський хист та абсолютно нестандартний підхід до гуртування колективу. Він розумів, що на війні солдати — це не просто бойові одиниці, а живі люди зі своїми страхами та історіями.
Традиція «посиденьок», братство та єдність підрозділу
Саме Турист запровадив у своєму підрозділі традицію, нетипову для суворої армійської ієрархії, — «вечірні кола» або «посиденьки». Це були неформальні наради щодо планів на завтра чи сухого підбиття підсумків дня. Це був потужний інструмент психологічного розвантаження та єднання. Щовечора, коли дозволяла обстановка, кожен боєць, незалежно від звання чи посади, розповідав про себе: хто він, звідки родом, чим жив до війни, про що мріє. Завдяки цьому підрозділ перетворився з групи озброєних незнайомців на єдиний організм, справжнє братство, де кожен знав історію того, хто прикриває його спину. Ця методика дала колосальний ефект: люди почали працювати не на особистий результат, а на виживання та розвиток усього колективу.
Окремо варто відзначити особистість самого Олександра. Вирізняючись блискучою ерудицією та гострим розумом, Турист був душею компанії. Він легко міг підтримувати розмови на будь-яку тему — від геополітики та історії до «бородатих» анекдотів, які розряджали напругу навіть у найтяжчі моменти. Його харизма та щирість дозволяли йому підкорити серце будь-кого, що ще більше гуртувало людей навколо нього.
Життєве та командирське кредо Олександра Чухна звучало просто, але вимагало надзвичайної особистої сміливості: «Я поведу людей туди, куди піду сам». І це ніколи не було пустою бравадою. Кожен свій наказ він підкріплював власною дією.
Бахмут – ризик чи відвага заради більшого
Одним із найдраматичніших епізодів його служби стала оборона так званої «дороги життя» в Бахмуті. Це завдання вважалося майже самогубним — інтенсивність ворожого вогню була такою, що попередній підрозділ зміг протриматися на цій ділянці лише п’ять днів. Розуміючи критичність ситуації та ризики для життя бійців, Олександр особисто очолив групу, відмовившись керувати дистанційно. І вони вистояли.
Побратими й досі згадують його голос у рації в ті пекельні дні оборони Бахмута. Коли ефір розривався від криків про контузії, хаотичних запитів на евакуацію та наростаючої паніки, в динаміках звучав незмінно спокійний, врівноважений баритон Туриста:
«Я тебе прийняв. Я тебе прийняв».
Ця, здавалося б, монотонна фраза, повторювана сотні разів під обстрілами, діяла на бійців як найсильніше заспокійливе. Вони знали: командир тут, він на зв’язку, він в курсі всіх подій і, попри хаос навколо, вже вигадує план дій згідно з нинішніми реаліями. Його спокій давав впевненість, що ситуація контрольована. Це був наочний приклад того, як особиста присутність і витримка командира на «нулі» стають головним стрижнем оборони.
Про довіру підлеглих та турботу про них
Ставши командиром роти та отримавши офіцерське звання, Олександр залишався вірним своїм принципам. Він володів критичним мисленням і ніколи сліпо не виконував накази, якщо бачив, що вони можуть призвести до невиправданих втрат особового складу. Він не боявся ставити гострі запитання, сперечатися зі старшими за званням, вимагати детального планування операцій та належного забезпечення. Його підхід був незмінним:
«Ми не всесильні, але ми зробимо все, що можливо, щоб вижити й виконати задачу максимально ефективно».
Особливою рисою Туриста була його щира турбота про мотивацію бійців. Олександр розробив власну систему заохочень всередині роти. Разом із побратимами він створив унікальний дизайн пам’ятних ножів та монет (коїнів). Вручення такого ножа особисто від командира ставало для бійця найвищою відзнакою — символом визнання його мужності тут і зараз в рідному підрозділі.
Він ніколи не шкодував себе. Медики підрозділу згадують численні випадки, коли Турист із температурою під 40 градусів категорично відмовлявся покидати позиції чи їхати в шпиталь, продовжуючи керувати боєм. Його доводилося лікувати мало не силоміць, в окопах, але він завжди повертався туди, де був потрібен своїм людям, ігноруючи власну втому та біль.
Вересень 2024 року. Олександр перебував на реабілітації після поранення. Він мав законне право залишатися в тилу, відновлювати підірване здоров’я та побути з рідними. Але, дізнавшись, що його рідна рота вирушає на надскладний напрямок у район Макіївки (Луганська область), він прийняв рішення перервати лікування і негайно повернутися в стрій. Він просто не міг дозволити своїм хлопцям йти в це пекло без нього.
На позиціях до останнього: самопожертва заради братів по зброї
1 жовтня 2024 року, з огляду на критичну ситуацію на передовій, лейтенант Чухно знову особисто очолив оборону, перебуваючи безпосередньо на вогневих позиціях. 13 жовтня ситуація загострилася до межі. Ворог тиснув з усіх боків, створюючи реальну загрозу повного оточення підрозділу. Оцінивши обстановку безпосередньо на місці бою, Олександр зрозумів: найменше зволікання призведе до загибелі всіх його людей. Він прийняв єдине правильне, але жертовне рішення — наказ на негайний відхід на більш вигідні рубежі для збереження життя особового складу.
Як справжній командир, він не пішов першим. Він залишався на позиції до останнього моменту, прикриваючи відхід своїх солдатів вогнем. Він не відходив, доки не переконався, що останній боєць його роти покинув смертельно небезпечну зону. Забезпечуючи порятунок побратимів, Олександр Чухно отримав поранення, несумісне з життям.
Він загинув так, як і служив — дбаючи про життя своїх підлеглих більше, ніж про власне. Його життя — це еталон офіцерської честі, а його останній вчинок — приклад безумовної самопожертви заради братів по зброї.
Пресслужба НГУ
за матеріалами відділення комунікації бригади “Рубіж”
