Успішний айтішник з Києва, Дмитро Старченко, зустрів повномасштабне вторгнення на відпочинку в Буковелі. Залишивши сім’ю на Прикарпатті, він негайно подався до військкомату. Незважаючи на відсутність військового досвіду, крім військової кафедри, Дмитра призначили у Нацгвардію.
“У військкоматі мене одразу призначили у Нацгвардію, сказали в тебе дві години на збори,” – пригадує Дмитро. “А в мене тільки військова кафедра, тому були страхи. Я казав, давайте я піду, як звичайний солдат. На мене подивились, посміхнулись і сказали вперед – там розберешся. Так воно приблизно і вийшло.”
Спочатку Дмитро став командиром взводу стрілецької роти. Згодом, після спеціального навчання, їхня рота перетворилася на мінометну батарею. Тепер Старченко, з позивним “Піксель”, командує взводом у мінометній батареї 50 полку імені Семена Височана.
Дмитро підкреслює силу свого підрозділу:
“Ми всі прийшли добровольцями на початку війни, ми вже третій рік разом і дуже добре знаємо один одного. Є айтішники, як я, є будівельники, автослюсарі. Якість усіх наших людей на високому рівні.”
Перший бойовий досвід Дмитро та його команда отримали в районі Серебрянського лісу. Він з вдячністю згадує допомогу досвідчених бійців з батальйону “Донбас”, які допомогли новачкам освоїтися.
“Перша знищена ворожа техніка – це була ейфорія,” – ділиться “Піксель”. “Було скупчення ворога й розрахунок «Художника» їх вразив. Попали класно! Це були ну дуже приємні відчуття, хотілось ще і ще, і ще.”
Дмитро зазначає, що його IT-досвід став у нагоді на новій посаді, особливо в роботі з технікою та програмним забезпеченням. Але він наголошує, що найважливіша якість командира – це піклування про особовий склад.
Незважаючи на відданість справі, Дмитро не приховує труднощів. Йому не вистачає сім’ї – дружини та двох доньок, 5 і 8 років. Він також говорить про необхідність ротації для бійців, які вже тривалий час на фронті.
“Коли бачиш багато чоловіків призивного віку, які не задіяні, а ми вже тут третій рік, воно трохи шкребе,” – зізнається Старченко. “Хотілося б якоїсь ротації. Ми розуміємо, що, поки війна, ми нікуди не дінемося, що все одно доведеться працювати. Та я бачу і по хлопцях, бо втома є.”
Завершуючи розмову, Дмитро закликає всіх українців до активної участі у захисті країни:
“Треба думати, не тільки про себе, а й про свою країну. Думати і щось робити для того.”
Історія Дмитра Старченка – це яскравий приклад того, як звичайні громадяни можуть зробити неоціненний внесок у захист своєї країни, незалежно від їхнього попереднього досвіду.
