Мій фах — актор драматичного театру та кіно. Кіноіндустрія в Україні до Революції Гідності була тотально російською. Після 2014 року я вже почав пробувати себе реалізовувати у професії, але на екранах я — тільки в декількох повнометражних фільмах зʼявлявся. Це фільми «Екс», «Кіборги» і ще декілька кінострічок.
Але мене більше цікавить критичне мистецтво та інтелектуальний театр.
Грав свого часу в Театрі імені Лесі Українки у Львові, в Театрі Заньковецької, у київському “Сузір’ї”. Ще був у моїй біографії Театр юного глядача у Львові.
Війну наш герой пізнав ще 8 років тому, коли пішов до війська, не зважаючи на творчу професію.
— На службу я потрапив ще у 2015 році, по загальній мобілізації. До цього вже строкову відслужив у лавах Збройних сил. На той момент у мене вже було чітке відчуття, що я військовозобов’язаний та що кожен через це пройде.
Коли відслужив та демобілізувався у 2016 році — було важко адаптуватися до реалій, де в більшій частині країни війни не існує. Зараз переживаю дежавю. Люди намагаються зберегти свою свідомість недоторканою. Треба вже нарешті прийняти, що це наша нова реальність.
Необхідно розуміти, що треба не лише радіти і відпочивати, а і працювати в напрямку того, щоб забезпечити безпеку нашому майбутньому поколінню.
Використовуючи досвід, здобутий під час АТО, нині Артист рятує життя своїх побратимів на Бахмутському напрямку.
— Чому тактична медицина? Я вважаю, що життя — це найбільша цінність. Для мене люди — це не цифри, кожне врятоване життя людини — це майбутнє України.
Навчання на медика я проходив ще у 2015 році, в «Десні». Тоді Сили оборони України зрозуміли, що тактична медицина — дуже важлива справа на війні. Це взагалі була перша медична навчальна рота.
Ще в перші дні повномасштабного вторгнення війна показала, що вона не працюватиме за доктринами та правилами.
Сьогодні ми бачимо незліченну кількість воєнних злочинів з боку противника та дії, які ще пару років тому здавалися неможливими у 21 столітті. Але не зважаючи на всі труднощі, необхідно пристосовуватися для того, щоб вижити.
— Я багато лаюся. Мої колеги вже розуміють, що я так справляюся зі стресом. У нас це спільне.
Також треба швидко розуміти, на що я можу вплинути, а на що — ні. Я не плекаю ілюзій, що буде легко, не шукаю легких шляхів. Є неприємні рішення, які треба приймати. З самого початку ніхто зовсім неготовий до того обʼєму викликів, з яким ми стикаємось.
По міжнародним протоколам — не можна проводити евакуації, якщо немає вогневої переваги на полі бої. У нас же її майже ніколи немає. Це ж не означає, що ми не будемо проводити евакуації?!
Війна — жахлива. Поранення абсолютно різні. До звичайних кульових та осколкових поранень додалися ще й поранення від скидів з дронів. Це неймовірно ускладнює життя. Зараз вже не так просто рятувати хлопців. На машині вже спокійно не підʼїдеш за пораненими, тому доводиться іноді кілометрами нести хлопців на руках. До того ж, треба розуміти, що якщо є один поранений, то за ним підуть мінімум 4 бійці, а це потенційно — ще 4 поранені. Це дуже складно.
На війні дуже важко тримати під контролем своє ментальне здоровʼя. Бойові дії дуже змінюють людей. Декого вони ламають, а декого навпаки — роблять міцнішими. Але головне — не зважаючи ні на що залишатися людиною.
Я хочу залишитися емоційною людиною. Хотів би, щоб у мене був час відпустити все, що зі мною сталося.
Хотів би виплакатися, цього не варто приховувати, ми всі живі люди, ми все відчуваємо. Нам гірко, коли ми втрачаємо брата по зброї. Перед ким ми будемо прикидатися? Перед своїми побратимами?
З 2014 по 2019 роки ми не впоралися ментально та психологічно з цими викликами.
Я думав про це ще у 2015 році. А зараз до нас приходять молоді командири, які в той час ще ходили в 9-й клас. Виходить, що ми це вже передали наступному поколінню. Якщо ми хочемо передати війну на ще одне покоління, то й далі можна ховати голову в пісок та не приймати війну як реальність.
Пресслужба Бригади “Рубіж”
