Світ, у якому помилки виправлялися рядками коду, для Андрія залишився у минулому. Війна не дає права на «перезапуск» — лише на швидке рішення, точний розрахунок і відповідальність за наслідки. Ця історія — про шлях від розробника мобільних ігор до оператора безпілотників, від якого залежать життя побратимів і цивільних.
До повномасштабного вторгнення Андрій працював у ІТ-компанії: створював шутери та квести для смартфонів, будував кар’єру, дбав про родину. Найгіршим у тій реальності був «баг» його коду, який можна було виправити за ніч. У лютому 2022 року цей світ зник, як і для десятків мільйонів українців.
Вивізши сім’ю в безпечне місце, Андрій ухвалив для себе однозначне рішення — долучитися до війська. Так айтішник став гвардійцем 2 Галицької бригади Нацгвардії Ейром — позивним, який раніше знали лише його друзі в якості нікнейму та який тепер чують по рації побратими як псевдо.
«У дронщики я потрапив випадково. У підрозділі запитали, хто тямить в інженерії та електроніці. А я все життя щось конструюю, тож зголосився. Так і потрапив до підрозділу, який займався БПЛА», — згадує Ейр.
Перший бойовий виїзд став жорстким випробуванням. Автівка групи натрапила на ворожий дрон, залишений на узбіччі. Досвідчений побратим встиг знищити його пострілом.
«Дрон загорівся, але не вибухнув. Секунди розтяглися у години. Ми розуміли: стояти не можна, бо прилетять ще. І тільки-но встигли вискочити з машини за сто метрів, як здетонував боєприпас. Тоді я вперше відчув себе, ніби на полюванні, коли полюють на мене», — розповідає гвардієць.
Згодом Ейр став «очима» підрозділу. Його завдання — аеророзвідка: тривалі польоти, повна концентрація на екрані, пошук противника, коригування дій і допомога піхоті у складних ситуаціях. Бували й нестандартні місії — коли зв’язок зникав, до дрона кріпили мегафон, і повідомлення для піхотинців у бліндажах передавали з повітря.
«Пам’ятаю, як уперше побачив ворога. На екрані — дві постаті, які рухалися вздовж посадки. Кажу черговому: “Бачу рух”. Далі — передача інформації ударним групам, коригування, і цілі знищені. Вони часто навіть не ховаються. Складається враження, що їх просто женуть уперед, як одноразових», — ділиться Ейр.
Та війна — це не лише робота в небі. Під час служби в Мирнограді до групи гвардійців звернулася сім’я цивільних: чоловік просив допомогти евакуювати дружину та десятирічного сина. Після погодження з командуванням військові взялися за завдання.
«Коли настав час евакуації, побратим віддав малому свій бронежилет і каску. Дитина сяяла від захвату, не до кінця усвідомлюючи, наскільки близько була небезпека», — згадує Ейр.
Часто цивільні залишаються до останнього — тоді, коли волонтери вже не можуть доїхати, а єдиною надією стають військові. Той батько згодом також виїхав, залишивши гвардійцям ключі від дому й запаси води. Для Ейра це болюча, але знайома ситуація: зволікання надто часто коштує людям життя.
Сьогодні гвардієць поєднує повітряну розвідку з роботою над удосконаленням дронів разом із побратимами. Технології змінюються швидко, і це вимагає постійного пошуку нових рішень. Тут стає у пригоді і попередній досвід роботи в аналітичному центрі, і звичка мислити системно.
Для Ейра дрони — це вже не просто техніка. Це інструмент, який дає шанс. І тим, хто тримає позиції в окопах, і тим, хто не встиг вчасно залишити зону бойових дій. Поки в небі працюють такі оператори, на землі залишається головне — надія на життя.
Група комунікації Західного ТУ НГУ
