Ми віримо в нашого солдата! Харків’яни розповіли про свій Великдень.
Насторожений та озброєний до зубів фронтовий Харків зустрічає Великдень. Крізь сповнені жорстокістю та людським болем новини з Ізюма, Рубіжного, Маріуполя та Одеси до цивільних та військових проривається блага звістка: Христос воскрес!
Попередній
Наступна
Омитий весняним дощем асфальт, щільна молода трава, що вкриває весь простір вільний від забудови, свіже світло-зелене листя. З усім цим гостро резонує резонує дим від вибухів, який піднімається у різних районах міста, а також щербаті руїни будинків, знищених російськими ракетами. Гвардійці діляться переданими їм волонтерами пасками з мешканцями однієї з харківських багатоповерхівок — більшість людей старше середнього віку, багато жінок. Вони пропонують нам провести екскурсію у своєму бомбосховищі, яке облаштували своїми руками. Ми йдемо за ними і отримуємо справжній шок: звичайні цивільні люди підійшли до справи, ніби фахові військові інженери. Все зроблено таким чином, щоб мінімізувати потенційну шкоду від обстрілів.
“Нас тримає тут віра у наших солдатів! 24 лютого ми приймали рішення всім будинком, як нам бути. Об’єдналися із сусідами і спільно, декількома будинками облаштували тут собі бомбосховище. Ми знесли сюди їжу, одяг, матраци та ковдри. Перші дні взагалі звідси не виходили, чули як від вибухів трясеться все місто. Спочатку було дуже холодно, але ми і це перемогли. Спали в одязі. Ми вирішили тут залишитися і триматися одне за одного! Ми нікому не віддамо свій Харків!” – ділиться пані Інна.
При вході нас зустрічає імпровізована завіса з білого простирадла. На ній зображення України написане руками дітей, які знайшли тут прихисток у дні жорстоких бомбардувань. На стіні вона показує синьо-жовтий прапор з підписами тих, кого прихистила ця громада. А поряд з ним червоно-чорний стяг боротьби за свою свободу.
Вона веде нас з кімнати у кімнату. Тут все зроблено для того, щоб мешканці будинку могли довший час тут протриматись. –
“У наших чоловіків – золоті руки. Подивіться як все продумано та акуратно зроблено. Нам важливо зберегти ці приміщення, вони нас не один раз рятували. А ось тут у нас вихід в Інтернет, щоб ми тримали зв’язок зі світом. У нас, навіть, є місце для паління”.
Самоорганізація цих людей вражає. Навіть не віриться, що вони одне одного майже не знали до 24-го лютого. Тут кожному знайшли справу до душі та по силам. Хтось відповідає за те, що завжди був окріп для кави чи чаю. Хтось за медикаменти (від знеболювального, до шовного матеріалу). Є, навіть, пані, яка кожного ранку усім у бомбосховищі повідомляє, яке сьогодні число.
“Ми спочатку чотири дні жили у підвалі іншого будинку. Там було дуже багато людей, але й дуже холодно. Стіни вкривала крига. Одній жіночці у нас там було вісімдесят п’ять років теж з нами там натерпілася. Але найстрашніше було, коли у нашому районі був авіаналіт. Чоловік знайомої – гвардієць – загинув. Ми витримали, бо тримались одне одного!” – розповідає пані Галина.
Проводити імпровізовану екскурсію допомагає Дмитро. Він вірить, що Харків вистоїть.
“Я безмежно закоханий у місто, де я народився, і прожив усе життя. Я абсолютно переконаний, що Нацгвардія та Збройні сили захистять Харків. Віра і єдність – ось такий для мене Харків сьогодні. Бабусі-сусідки, які самі живуть надзвичайно скромно, підходили і пропонували свою допомогу українським солдатам, наприклад речі випрати. Інші брали до себе покинутих собачок та котів, адже багато людей були змушені у першу чергу евакуювати своїх дітей! Наші волонтери – це неймовірні люди: вони дбають не лише про людей, але й про тварин. Тих же службових собак Нацгвардії, Нацполіції, прикордонників. Це, насправді, безцінно, адже це те, що робить моє місто особливим”, – впевнений Дмитро.
Вже на вулиці ми зустріли пані Маргариту. Вона народилася на Донеччині, але все життя прожила у Харкові. Керує одним з театрів.
“Харків та Україна для мене це — все. Ми переможемо, бо Харків наш охороняється Богом. А ще вірю у наших бійців”, – ділиться пані Маргарита. Вона розповідає, що, навіть, у таких умовах її колеги не полишили мистецтва, багато з них перейшли в онлайн, дають дистанційні майстер-класи.
На акуратних клумбах пораються мешканці навколишніх будинків. Вони вірять у свій Харків, у своїх бійців і не збираються звідси їхати нікуди, поки місто є українським.
