Драгрейсер, менеджер міжнародної IT-кампанії, волонтерка, свідомий власник зброї, доброволець та офіцер бригади «Спартан». Харків’янка Анна розповіла про те, як і чому стала на захист своєї держави.
До повномасштабного вторгнення Анна не уявляла себе зі зброєю в руках чи те, що колись доведеться доставляти бійцям усе необхідне під обстрілами. Сфера її інтересів, як їй тоді здавалося, була максимально далекою від війни.
«Я працювала в ІТ, займалася адмініструванням висококритичних навантажених систем. Була сайт-реабіліті інженером. Простими словами, це щось як суміш сисадміна та програміста. Я налагоджувала взаємодію між підрозділами, між девелоперами [розробниками], тобто програмістами та нами, девопсами [DevOps (скорочення від «Development Operations») – це методологія розробки програмного забезпечення]. Я була менеджером і відповідала за групу надзвичайно талановитих людей. Це були мої «котики». Одна з моїх задач була – babysitting – це ти майже нянька для твоєї команди. Це все для до того, щоб люди мали гарні стимули, а компанія високий результат. Іноді я й тепер думаю про те, чи можна було б цю модель втілити в армії, — ділиться офіцер Анна. У вільний час поринала з головою у досить ризиковане захоплення – драгрейсинг [перегони на короткій дистанції, зазвичай 1/4 милі (402 метри), на максимальній швидкості]. – Це дуже дороге хобі, і, одночасно, перегони інженерів. Тобі потрібно побудувати свою машину. Ти купив щось, що так посередньо їде, і ви починаєте її «тюнячити» [від англійського «tuning» – налаштування], робити модифікації. Змінюєш інтеркулер, турбіну, я робила своєму автомобілю свап [від англійського слова «swap» – обмін) заміну одного двигуна на інший]. І вона стає просто «вогонь» за своїми характеристиками!»
Повномасштабне вторгнення застало Анну в Харкові. Для неї це було шоком, що відкрив для неї таку її сутність, про яку вона не могла раніше здогадуватись.
«23 лютого я повернулася з операції, була майже лежачою, в корсеті. А 24 лютого почалася війна [повномасштабне вторгнення 2022 року]. Я – на 16-му поверсі, шокована, всюди гупає, падають снаряди, щось летить, вибухає, я нічого не розумію. – згадує Анна, а от те, що вона побачила 27 лютого, досі у неї викликає гостре відчуття огиди — Це було біля «Восторгу» [назва мережі супермаркетів], на Клочківській. І там заправка БРСМ, поруч супермаркетом. І мені усе це видно з вікна, як рашисти заходили там у своїй формі. Якщо я б тоді вміла, і в мене був би скажімо 308-й калібр, я б ним скористалася. Але я нічого подібного не мала. Коли я почала ходити, це десь другий тиждень повномасштабного вторгнення, ми з моєю мамою почали варити здорові каструлі, щоб хлопцям на блокпости хлопцям відвезти гарячий борщ. Я це все розвозила».
Потім був дзвінок від товариша по драгрейсингу Дмитра. Виявилося, що він повернувся до третьої бригади оперативного призначення Нацгвардії.
«Я почала його запитувати, що їм потрібно. Почала писати собі списки, шукати, що і де можна купити. З такого великого перші це були три тепловізори. Я дуже довго їх чекала, їх загубили на пошті. Мій чоловік поїхав туди, і перерив цей склад. Два тижні шукали — знайшли. Тероборона тоді теж просила теплі речі, ковдри, батарейки. Я написала своїм колегам в Нью-Йорк, що у нас почалася велика війна. Не ходила на роботу два місяці, але мені продовжували виплачувати зарплату, щоб я могла допомагати нашим людям в Україні боротися. Потім мої колеги в Нью-Йорку, в Лос-Анджелесі почали робити збори. І вони на PayPal [платіжна система] почали мені скидати гроші. На початку вторгнення усе було дуже важко знайти. Ті ж тепловізори або дрони, машини, плитоноски, плити, особливо легкі плити, дуже-дуже важко було знаходити. Потім військові почали «обвіси» собі робити на «калаші» [автомат Калашникова], тобто коліматори, планки пікатіні або глушники. Це було складно, бо до 22 року зброю в руках не тримала».
Але невдовзі Анна змінила цю ситуацію, вона таки дочекалася повернення до Харкова дозвільних установ, і таки придбала собі цивільну гвинтівку DB-15, на базі AR-15. Тренувалася на цивільному полігоні. До дрібниць розібралася, як з цією гвинтівкою працювати. Саме з нею вперше заступила на один з блокпостів у складі ДФТГ [добровільне формування територіальної громади] разом з побратимами з 92-ї бригади ЗСУ. Певний час так і жила: вночі в наряд, вдень їхала працювати, бо на волонтерську діяльність потрібні були ресурси. Анна поступово почала дедалі більше розбиратися у тому, на що витрачати кошти, і, головне з ким саме варто співпрацювати.
«Пам’ятаю перший дивний запит. Підрозділ називати не варто, але ці хлопці стояли тоді на блокпосту біля однієї з церкви у Харкові, і просили шоломи, як у спецпризначенців. Ціна – 20, 30, 40 тисяч гривень. Я тоді відмовила, бо я бачила, що моя теперішня бригада [«Спартан»] тоді тримала такий складний напрямок, як Дементіївка, але від них таких запитів не надходило, — врешті, Анна зосередилася саме на допомозі 3 бригаді оперативного призначення НГУ. І це не було легкою прогулянкою. — Ви знаєте, коли їдеш, не задумуєшся. Ми тоді під’їхали майже до автосалону БМВ на П’ятихатках, до автосалону БМВ, і по нас почали стріляти з міномета. Це було страшно. Ми на своїй маленькій машині, розвернулись тоді по неймовірно слизькій кризі, і «чухнули» звідти. Я тоді перший раз у своєму житті усвідомлено перехрестилася. А вже коли проїжджали нашу частину, по ній почали бити ГРАДом. І ми ледь не розбилися між блоками на дорозі, але дивом проїхали. Далі, коли вже хлопці вийшли на Куп’янський напрямок, туди привозила солодощі або ЗІПи [скорочення — запасні частини, інструменти, приладдя], медикаменти, автомобілі. Ще до контрнаступу це було. У мене тоді було два напрямки – місцеві, їм возила їжу, де базувався третій батальйон та, власне, сам третій батальйон. Кожен день я десь кудись їздила до підрозділів, збирала списки, закуповувала все, сама привозила все це. Я вважала, що треба, якщо ти щось робиш, то треба це довести до кінця».
Врешті, з липня 2023 року Анна призвалася до 3 бригади оперативного призначення «Спартан». Спочатку опікувалася логістикою артилеристів, нині зосереджена на питаннях дисципліни військовослужбовців.
«Знаєте, в мене не було якихось роздумів на цю тему: чи треба йти у військо, чи не треба. Коли ти просинаєшся і в тебе над твоїм домом летять ракети, розвертаються російські літаки, скидають на твою бригаду бомби, де у тебе твої друзі, на твоє місто, де все дороге твоєму серцю. То це просто як інстинкт. Це у самій моїй природі. Я не бачу іншого вибору. Я вважаю, що кожна людина, яка стикається з чимось подібним, вона має сама для себе самої мобілізуватися і почати щось робити. Всім, хто жде якого-небудь сигналу з небес, скажу наступне: всі через Тису не перепливуть! Якщо ми всі не зберемося, як на початку 2022 року, коли вони [російські загарбники] зайшли в Київ та Харків, то «кіна не буде» [фразеологізм], але буде біда. Увага, це сигнал з небес! Ми зберемося усі та переб’ємо врешті цих всіх «товаришів» [російських загарбників], і почнемо відбудовувати свою країну. Інакше ніхто не зможе нормально жити та працювати».
Анна прийшла до війська зі сфери високих технологій, які стрімко розвиваються. Щось подібне вона бачить і в українській армії зразка 2024 року. З одного боку трансформації колосальні: з’явилися круті айтішні посади, армія вчиться обробляти недоступні раніше, просто величезні, обсяги даних, працювати з ШІ [штучним інтелектом], обмежені ресурси змушують винаходити нові й нові комбінації «смертоносного заліза» та цивільних технологій, щоб змінити ситуацію на полі бою. З іншого боку — вкрай бракує стимулів для залучення спеціалістів такого рівня. Вона вважає, що потрібен тісніший контакт війська з IT-спільнотою, та щоб ті айтівці, які мобілізувалися раніше, мали змогу, за бажання, працювати в армії саме над тим, в чому вони були б максимально ефективні для нашої спільної Перемоги.
Відділення інформації та комунікації Східного територіального управління Національної гвардії України
