“Вороги бояться нас, бо ми не боїмось вмирати за рідну землю”, – боєць батальйону Донбас Юрій Воронкін - НГУ

Вищою відзнакою Національної гвардії України нагрудним знаком «За доблесну службу» нагороджено Юрія Валентиновича Воронкіна, жителя Близнюківської громади.  Чоловік несе службу в батальйоні «Донбас»,  захищаючи цілісність України з 2018 року.  За цей час йому довелось пройти важкі випробування, бо служба його підрозділу пов’язана з постійним ризиком для життя.

Багато говорити захисник не любить, але на деякі запитання журналістів таки відповів.

Нагрудним знаком “За доблесну службу” відзначаються військовослужбовці Національної гвардії України за досягнення високих показників у службі та бойовій підготовці, особисту мужність, сміливі і самовіддані дії, виявлені при виконанні службового або військового обов’язку. За що Ви отримали вищу відзнаку Національної гвардії?

Мабуть, за те, що правильно виконував свій обов’язок (посміхається). Я солдат, а зараз це найпотрібніша професія. Не можу за відомих причин розповідати Вам забагато, але запевняю, що ми з побратимами робимо все можливе, а іноді й неможливе, щоб не допустити пересування ворога вглиб України.

Ви підписали контракт ще у 2018 році і вже чотири роки несете службу на передових позиціях. Розкажіть, будь ласка, чим відрізняється ведення бойових дій зараз, під час повномасштабного вторгнення росії на територію України, і до цього часу?

Війна, якою б вона не була,  не дозволяє людині бути слабкою, разом з тим розкриваючи її внутрішню сутність. Я майже відразу потрапив на Світлодарську дугу і відчув, що воно таке та війна, на власній шкурі. Потім були важкі бої в Авдіївці, Мар’їнці, Павлополі, Гранітному тощо. До 2022 року вороги не застосовували авіацію, та й «не мірялися» наші армії такою зброєю, як зараз. То бойові дії тоді і зараз таки відрізняються. До слова, з 2015 року наші війська стали досить потужними та вишколеними. До 2019 року ми вже навчилися воювати і, як мені здається, могли б піти у контрнаступ і вибити русню, але не так склалося. Мабуть, на це була політична воля.

Відвідуючи рідні Близнюки на початку лютого після піврічного перебування на передовій Ви, Юрію, наголошували на небезпеці. Військові вже тоді знали, що буде вторгнення армії рф?

Не знали, але здогадувались. Почалися більш масовані обстріли з важкої артилерії. Постійно були передислокації підрозділів. Вороги штурмували всі напрямки і особливо Луганську область. То вже 20 лютого ми явно побачили, що русня поперла вперед.

Що для Вас найстрашніше в житті?

Так вже вийшло, що воюю я давно, багато чого бачив нехорошого, втрачав друзів тощо. Страшно, коли ти в оточенні, а підтримки немає. Страшно, коли готовий йти в наступ, а зброї немає. Страшно, коли товариш смертельно поранений, а ти не можеш його оживити. Але то все війна, її вибрики. Ми стараємось закріпитися на тому місці, яке нам вказало командування, і не пропустити ворога далі, то знаємо, на що йдемо. Але найстрашніше особисто для мене – людини, яка має дітей і багато родичів, – це рідні в окупації чи в полоні. Солдат стає слабким і беззахисним, коли його тил (сім’я) опиняється в небезпеці.

Чого бояться рашисти?

Нас, українців. Бояться, бо ми не боїмось вмирати за рідну землю і наскільки вистачає фізичних можливостей – ми тримаємось, бо в кожному мотивованому бійцю живуть віра і любов. До слова, якщо даєш відпір навіть з одним автоматом чи гранатометом, вони відступають. Коли танки наступають, то історія вже інша (сміється). Нами, солдатами Нацгвардії та ЗСУ, дуже добре командують, то просто виконуючи накази, ми досягаємо хороших результатів та ще й зберігаємо своє життя. Я вже казав, ми навчилися здорово воювати і тактичні відходи – це не відступ і не зрада, а збереження армії.

Ви сказали «мотивованому бійцю». Хто сьогодні більше потрібен армії: добровольці, мобілізовані чи контрактники?

Думаю, що армії потрібні в першу чергу патріоти. І в цьому випадку добровольці – це більша сила, бо вони підготували себе морально заздалегідь. В армію ці люди йдуть не за грошима, а щоб захищати рідну землю. Контрактника треба навчати, та й добровольця теж, але другі навчаються швидше і вони стають відмінними бійцями, яких не треба спонукати до служби, бо людина вже сама для себе все вирішила.

Ви по шість місяців буваєте на передовій. Яким чином даєте собі перепочинок?

На війні не можна розслаблятися взагалі. Треба виконувати завдання і доводити все до кінця. У нас невелика група, яку очолює грамотний командир, якого я і мої побратими не можемо підвести. Знаєте, морально до бойових дій підготуватися можна, а ось фізично – ні. Ніколи не знаєш, що тебе очікує в наступну мить і, повірте, не знаєш і своїх фізичних можливостей. Коли виходиш з-під обстрілів, а потім аналізуєш, що відбулося, то розумієш, що твої дії неможливо пояснити. Стосовно приємностей, то це дитячі малюнки. Я їх бережу, як зіницю ока. Вони завжди зі мною. Коли ми зачіпаємось на позиції на декілька днів, то розвішую на стіні і дивлюсь, від них тепло стає на душі. А коли перебазовуємось, то забираю з собою. А ще я ж «ботанік» (посміхається) і з дитинства обожнюю спостерігати за природою, то радію й маленькому жучку, який між патронами повзає.

Чи маєте якийсь особливий оберіг та чи вірите в Бога?

В Бога вірю. Коли ти наодинці з собою, а порада потрібна, то тільки він і допоможе (посміхається). Ви ж знаєте, що в часи небезпеки людина відразу згадує маму і Бога. Я не виняток. І оберіг маю – це срібний хрестик, який мені подарувала сестра мами з Уралу. Нещодавно ланцюжок обірвався, але я встиг впіймати хрестик. То зараз ношу його в сумці, а вона завжди зі мною.

Чи правду кажуть, що снаряд двічі в одне місце не влучає?

Брехня. Часто влучають в одну і ту ж воронку.

Що страшніше: бомбардування авіації чи наземної артилерії?

Для мене це точно не літаки, вони скинули «вантаж» і відлетіли, а коли ти лежиш годинами або й по декілька діб під артилерійськими та ракетними обстрілами – це, м’яко кажучи, досить некомфортно.

Чи є такі солдати, які тікають з поля бою?

Мені такі не зустрічались.

Жінки на війні. Які вони?

О, це окрема історія, красива і велична. Жінку не треба мотивувати, в неї генетично закладено бажання захистити тих, кого вона любить. В гніві жінки страшніші, ніж ми і, знаєте, навіть сильніші. Я бачив, як вони воюють, і бачив, як плачуть, і як співають. Це молоді красиві дівчата, які йтимуть на рівні з чоловіками до перемоги.

А Ви самі співаєте? Кажуть, допомагає.

Та ні. Хоча, якби хтось затягнув, співали б, але загалом зціпивши зуби мовчимо.

Як щодо мовного питання на війні?

Ніяк. Кожен розмовляє, як вміє. Один одного чудово розуміємо, навіть, коли мовчимо (посміхається). На полі бою не розділяють людей за національністю чи вірою, там ділять патрони.

Що плануєте робити після війни?

Хороше запитання, але поки що я не знаю на нього відповіді.  В кінці липня мені виповниться 46 років і перед війною я вже збирався йти на пенсію. Аде що я там буду робити? Та й взагалі, доки не закінчиться війна, немає сенсу про це й думати, бо часу немає.

А коли вона закінчиться?

Для цього необхідно багато чинників. Думаю, що до кінця літа спаде наступальна фаза – це очевидно, що пішов перелом на нашу користь. Нам підходить хороша зброя. Без сумніву перемога буде за Україною, але зараз ми проходимо надважкий період. Коли звіра загнано в куток, він найнебезпечніший. А рашистських звірів ще й дуже багато. Лупашимо їх, лупашимо, а вони лізуть і лізуть.  Втім, ми не боїмося орківської орди, воюємо, наближаючи день повної перемоги.

Тягне додому, в Близнюки?

Звичайно, бо дім – це рідня, діти, це там, де тепло і на тебе чекають завжди. До всього, народ у Близнюках змінився. Люди стали вірити в Україну та її майбутнє, а це дуже важливо. До повномасштабного вторгнення я такої впевненої любові до рідної землі у багатьох земляків не спостерігав.

Розкажіть про який-небудь випадок із Вашого воєнного досвіду.

Не буду. І не потрібно це робити. Військові і так знають, що відбувається на полі бою. На жаль, зараз багато мирних жителів гине і бачить це жахіття. Але, якщо вдається, треба берегти психіку від війни. Нам треба далі жити, продовжувати славний український рід, будувати, створювати нове і прямувати вперед, а криваві спогади в цих справах помічники погані.

Наразі Юрій Воронкін лежить в госпіталі і йому вже зробили дві операції. Ледве відійшовши від наркозу він відразу поцікавився станом справ на фронті і вже подумує про повернення до своєї частини.

Оксана Грач (www.nove.in.ua)

 

 

Перейти до вмісту