Вони долучилися до Національної гвардії з абсолютно різних цивільних сфер, свідомо обравши одну з найнебезпечніших військових спеціальностей. Ці п’ять історій – про людей водночас і несхожих, і схожих між собою. Звісно, у кожного з них свій характер, уподобання та звички, але є й певні речі, які їх об’єднують. До речі, ми попросили військових інженерів не лише розповісти про себе, але й поміркувати, які якості мають бути притаманні представникам їхньої професії. Можливо, ця робота – саме для вас?
Михайло Щербак
Харківський юнак Михайло планував стати кухарем і одразу після школи здобув цю професію. Проте за фахом попрацювати не вдалося – життя кинуло виклик, який він з азартом прийняв.
У 2016 році мене призвали на строкову службу до 3 бригади оперативного призначення НГУ, яка нині має назву «Спартан». Невдовзі підписав контракт, закінчив курси саперів в Навчальному центрі НГУ. Згодом відбув у своє перше бойове відрядження на схід України, – ділиться Михайло.
Звільнившись у запас у 2020 році, в лютому 2022-го старший солдат Щербак мобілізувався знову – до тієї самої бригади. Перші місяці повномасштабного вторгнення служив у піхотному підрозділі, але у Слобожанській наступальній операції восени 2022 року брав участь уже як сапер. Після звільнення Харківщини розміновував прикордонні райони та трофейну техніку. Опісля підрозділ перекинули до Бахмута, де в надважких умовах сапери виконували безліч завдань, а згодом вони долучилися і до Запорізького контрнаступу.
Дуже запам’ятався наш наступ під Роботиним, де був замінований кожен квадратний метр. Стільки мін, скільки там, я не бачив ніколи в житті. До того ж там місцевість степова, самі поля, майже немає лісосмуг. Через щільне мінування забігти кудись і сховатися у разі небезпеки не було змоги, – згадує Михайло.
Сьогодні капітан Щербак є командиром інженерно-саперної роти батальйону підтримки 3 бригади оперативного призначення НГУ «Спартан». Пройшовши насичений бойовий шлях, він прискіпливо ставиться до відбору новобранців у свій підрозділ. Найголовнішою вимогою вважає рівень інтелекту кандидата, адже саперу доводиться вивчати та тримати в пам’яті величезні обсяги інформації.
Ярослав Когут
Ярослав виріс у Прикарпатті. З дитинства полюбляв активний відпочинок – побігати з м’ячем чи помандрувати лісом. Роздумів щодо вибору спеціальності не було: щоденний гуркіт залізничних коліс біля дому зачаровував його з юнацтва. Закінчивши залізничний коледж, Ярослав став машиністом.
Повномасштабне вторгнення змусило перервати відпустку, яку чоловік проводив у Європі. Вже у перший тиждень війни він повернувся додому. У ТЦК його спершу скерували до підрозділу територіальної оборони, та Ярослав наполіг, щоб його призвали до частини, звідки точно відправлять на фронт. Так він став воїном 2 Галицької бригади НГУ.
Спершу його залучили до охорони важливих державних об’єктів, та згодом він добився своєї мети, пройшовши дві ротації на «нулі». До саперного підрозділу перевівся за прикладом побратима, профільне навчання завершив із відзнакою. Перше відрядження у складі групи розмінування було на Сумщину, там сапери супроводжували важку техніку.
Звісно, попервах адреналін зашкалював. Переживав, що раптом десь недопрацював. Моя помилка може вартувати комусь життя. Як потім хлопцям в очі дивитися? – розмірковує молодший сержант Когут.
Попри природну скромність, він пишається своєю роботою. Наприклад, тим, що одного разу на замінованій ним ділянці підірвалася ціла група росіян. Згадує й ситуацію із переїздом української колони через підірваний міст.
Наша група мала змінити позицію, але переправа була пошкоджена. Усі хотіли розвертатися й шукати інший шлях, та я взяв на себе відповідальність перевірити міст. Зрозумівши, що він витримає нашу техніку, я став посеред нього і сказав водіям, щоб рушали. Мовляв, якщо міст провалиться, то разом зі мною. Це додало побратимам упевненості, і колона успішно переїхала, – згадує Ярослав.
Командир відділення інженерно-саперного взводу Ярослав Когут високо цінує свою професію. Він вважає, що його колеги роблять гідний внесок у боротьбу з ворогом і зазначає, що найважливішими якостями для сапера є вмотивованість і холодна зосередженість.
Євген Глущенко
До великої війни про військову кар’єру Євген навіть не замислювався. Здобувши у Харківському інституті управління спеціальність менеджера організацій, він працював на одному з ключових підприємств оборонної промисловості.
У листопаді 2022 року Євгена Глущенка було мобілізовано до 5 Слобожанської бригади «Скіф». Командування оцінило його відповідальне ставлення до служби і запропонувало пройти курси саперів. І хоч перехід із цивільного життя до армійського давався непросто, гвардієць погодився.
Бентежило те, що все навколо виглядало новим, незвичним. Професія сапера водночас і небезпечна, і неймовірно цікава. Але я її опанував. Адже до війська я пішов передусім для того, щоби захищати свого сина, дружину, близьких від війни й руйнувань, – зазначає Євген.
Після двох із половиною місяців навчання він вирушив у Серебрянський ліс. Завдань було безліч, кожен вихід супроводжувався максимальним напруженням. Окремим випробуванням стала робота на першій лінії: доводилося знищувати нерозірвані ворожі снаряди – танкові та мінометні міни, які залітали просто в бліндажі й окопи, застрягаючи в піску.
За нашим підрозділом закріпили ділянку фронту. Ми замінували всі під’їзди та підходи, щоб надійно закрити позиції побратимів. На цю територію ворог не зайшов, хоча й прорвався на сусідніх ділянках. Ба більше – я чув, що місцевістю, де ми працювали, ніхто не їздить і досі, – згадує офіцер.
Зовсім іншою була ситуація під Кліщіївкою на Донеччині. На той час противник уже став масово використовувати FPV-дрони, тож саперам довелося навчатися працювати дистанційно. Здатність швидко мислити і знаходити нестандартні рішення допомагає командиру інженерно-саперного взводу зберігати життя особового складу.
Я завжди кажу, що саперна справа не пробачає недбалості. Важлива не тільки хоробрість, а й упевненість у собі. Коли людина розуміє, що вона робить, чітко знає алгоритми та виконує їх із холодною головою – все буде добре, – констатує лейтенант Глущенко.
Іван Пономар
Колись на святкуванні свого восьмого дня народження Іван сказав, що хоче стати «правильним офіцером». Дитячі слова були зумовлені сімейними традиціями – усі чоловіки по батьківській лінії служили у правоохоронних органах. Та все ж визначальну роль у виборі професії відіграла прищеплена дідусем любов до автомобілів.
Технічну освіту Іван здобув у Харківському національному автомобільно-дорожньому університеті. Водночас пройшов підготовку на військовій кафедрі Військового інституту танкових військ. За спеціальністю, щоправда, працював недовго, заснувавши бізнес в іншій галузі.
У перший день повномасштабного вторгнення він прийшов до ТЦК із проханням про зарахування до танкового підрозділу, однак там офіцерських посад не було. Івана направили до підрозділу ТрО Лозівщини на посаду командира взводу мінометної батареї. Та вже за місяць він очолив інженерний взвод, в підпорядкуванні якого були склади боєприпасів.
Це був складний напрямок, ворог наступав, треба було замінувати підходи та мости. Мені бракувало знань, тому довелося займатися самоосвітою – вдень працював, а вночі вивчав інженерну справу за літературою та джерелами з інтернету, – згадує Іван.
Під час Слобожанського контрнаступу йому довелося розміновувати трофейну техніку та поля в районі Барвінкового та Ізюму. Надалі офіцер брав участь в обороні Соледара й Бахмута, а також Серебрянського лісу. Одним із найпам’ятніших спогадів про ті часи стала звістка про втрати ворога на замінованій ним ділянці.
Зателефонували зі штабу вночі, кажуть: можете собі галочки поставити, троє ворожих «двохсотих»! Мені навіть спати перехотілося, наснаги додалося, з’явилось бажання працювати далі, аби таких відміток стало більше, – розповідає офіцер.
У вересні 2023 року Іван здійснив одну зі своїх мрій – перевівся до 12 бригади спеціального призначення «Азов» НГУ, де з нуля сформував інженерно-саперний взвод. Згодом разом зі своїми підлеглими виконував завдання у районах Нью-Йорка, Неліпівки, Щербинівки й Торецька.
Капітан Пономар переконаний, що сапером може бути не кожен, адже ця спеціальність вимагає хисту до швидкого сприйняття нової інформації та значної відповідальності під час виконання поставлених завдань.
Сергій Бичко
Сергій родом із маленького промислового містечка на Дніпропетровщині. Здобувши освіту електрика, пройшов строкову службу та працював за фахом на заводі.
У перші дні повномасштабного вторгнення пішов добровольцем до війська. Служити довелося у 16 полку охорони громадського порядку імені генерал-майора Олександра Радієвського НГУ, що згодом був переформований у 31 бригаду НГУ. Перші пів року виконував завдання з охорони важливого об’єкта інфраструктури, проте постійно просився на передову. Коли з’явилась можливість опанувати спеціальність сапера, погодився без вагань.
Після навчання Сергія відрядили до полку вогневої підтримки «Дніпро-1» поліції особливого призначення. Першим завданням було розмінування української та ворожої техніки на Донеччині, в районі Краснопілля та Долини. Після курсів підвищення кваліфікації Сергія зарахували до штату поліційної частини. Навесні 2023 року сапера було відряджено до Серебрянського лісництва. Упродовж чотирьох місяців він розміновував трофейну техніку та мінував підступи до українських позицій.
Коли бачиш результат своєї роботи – коли хлопці, котрі два дні тому просили дещо поставити в певному місці, доповідають, що ворог підірвався – стає дуже приємно на душі. У цей момент остаточно розумієш, що зробив свій внесок у цю боротьбу, – переконаний гвардієць.
Восени 2023 року Сергій повернувся до лав Нацгвардії, ставши воїном 13 бригади оперативного призначення НГУ «Хартія». Працюючи в околицях Лиману, Ямполя, а також у Святогірську та Богородичному, він повною мірою довів свій високий фаховий рівень. Наразі старший сержант Бичко виконує обов’язки головного сержанта інженерно-саперної роти батальйону підтримки.
Сапер – це така професія, якої багато хто боїться. Чимало людей вважають, що підірвуться при першому ж розмінуванні, тому й не йдуть до нас. Але це все – лише стереотипи. Якщо ти розсудливий, стресостійкий, вмієш контролювати емоції, щоб у критичний момент ухвалити правильне рішення, тоді все вдасться, – розмірковує старший сержант Бичко.
