Кажуть, що війна змінює людину, але є ті, хто залишає в собі стійкість і ясність думки. Один із таких — боєць 17 Полтавської бригади Олександр з позивним Дід. Був комбайнером, потім мав власну пасіку. Але повномасштабне вторгнення змінило все — він став на захист країни.
Дід пройшов кілька ротацій у Донецькій та Запорізькій областях, на позиціях, де кожен день вимірюється не годинами, а обстрілами і відповідальністю. Перший вихід на позицію — ніч, темрява, артилерія та «Гради» .
Дорога важка, усе перекопано, пересуватися — майже неможливо», — каже Дід.
Але він потрапив на позицію, і відтоді кожен його день — це перевірка дисципліни і контролю. Його завдання просте, але важливе: утримувати позицію, стежити за противником і технікою, забезпечувати безпеку побратимів.
Я не можу сидіти на місці. Мусиш розуміти, що на твоїй позиції відбувається. Якщо хтось іде, я перевіряю, що все під контролем», — розповідає Дід.
Щодня — десятки обстрілів. Кожен день — це моменти, коли на кону власне життя. Але для Діда головне не просто вижити самому, а захистити команду, щоб ніхто не зазнав шкоди.
Війна вчить дисципліни, але Дід додає до цього ще і голову, що дружить із розумом. Не можна просто виконувати накази механічно — треба мислити, аналізувати, передбачати. Так формується команда, де кожен дивиться за собою і за іншими, де ніхто не робить зайвого, де контроль — це не тиск, а безпека.
Після кількох місяців на фронті він зараз у роті вогневої підтримки, але досвід піхоти і колишніх позицій залишився назавжди. Багато обстрілів, десятки перевірок, миті, коли здавалося, що виходу немає. І все одно він стоїть, бо розуміє: від його уважності залежить життя побратимів.
Коли закінчиться війна? Колись закінчиться. А поки що — робимо своє, стежимо за порядком, підтримуємо один одного, боронимо свою землю», — каже Дід.
Він мріє про пасіку, про тишу лісу, про звичайне життя, де люди можуть бути господарями свого спокою. Але зараз він тут з надією на краще.
Служба інформації та комунікації 17 Полтавської бригади
