Близько двох місяців Петро та його побратими перебували на позиціях поблизу Новомихайлівки, що на Донеччині, та відбивали ворожі наступи.
Не було жодного дня, щоб нас не обстрілювали. Найменше – чотири-п’ять годин. Найбільше – 11 годин поспіль. «Гради», ВОГ-и, касетні. Били з усіх видів озброєння, яке в них було», – згадує гвардієць з позивним «Пєца».
До мобілізації він вже проходив військову службу та мав бойовий досвід. Тому, коли росія вторглася в Україну, він прийшов до військомату та потрапив в одну з військових частин Кривого Рогу.
Снаряди лягали за кілька метрів від наших окопів. Під час чергового обстрілу міна «прилетіла» в окоп товариша. За кілька хвилин до цього він вирішив перейти в бліндаж, і це врятувало йому життя. Після обстрілу від окопу залишилася лише переорана земля вперемішку із залишками речей. Поруч майже не залишилося дерев – від постійних обстрілів вони розліталися на тріски», – розповідає військовий.
Під час ротації гвардійці добряче завдавали «жару» російським підрозділам, що розташувалися за кількасот метрів від них. Бачили й «кадирівців», які, вірні своїм традиціям, ховалися при найменшій небезпеці. У відповідь рашисти постійно працювали по позиціям українських бійців «артою».
Від постійних обстрілів навколишні населені пункти перетворилися на справжні села-привиди – у них не залишилося жодної вцілілої будівлі, а майже всі місцеві мешканці були вимушені покинути свої домівки.
Головним завданням гвардійців було утримувати контроль над дорогою, якою постійно намагалися прорватися окупанти. В один із таких днів, рано вранці, військові помітили рух на дорозі. Роздумувати часу не було – потрібно було одразу діяти. Відкривши вогонь по колоні, гвардійцям та військовим Збройних Сил вдалося її зупинити. І не лише зупинити – декілька одиниць броньованої та легкової техніки були знищені.
Ми не бачили скільки техніки йшло, але знали одне – повинні їх зупинити. Потім ми отримали дані про те, що у той момент ми втрьох зупинили наступ, який планували росіяни», – говорить «Пєца».
