Про мотивацію на війні, ліліпутів та два збитих дрони в одному бою розповів кулеметник 5-ї Слобожанської бригади НГУ Гулівер.
Ми ведемо розмову на блокпості недалеко від кордону. Чудова погода, наш герой щойно змінився з посту та може спілкуватись. Знаходимо лавочку за бетонним дотом та знайомимося ближче. Перед нами дуже високий боєць. Настільки, що стає зрозуміло, що питання про походження позивного можна не задавати – це справжній Гулівер. Він трохи сутулиться, щоб бути одного зросту з нами, явно це добра та скромна людина.
Наш герой закінчив ПТУ як автослюсар, але не встиг їм попрацювати, бо призвали в армію. І це, як стверджує Гулівер, назавжди змінило його життя.
«У 90-х служив строкову у військовій частині 3027, спецпідрозділ «Барс». Це був тодішній аналог Національної гвардії. Тож, можна сказати, що я стояв у витоків НГУ», – сміється Гулівер.
Відразу після армії наш співрозмовник пішов працювати у СІЗО, та відслужив там 5 років. Не дивлячись на вислугу років (у пенітенціарній службі зараховують рік служби за півтора – ред.), звільнився, працював комірником, потім 5 років у ливарному цеху на Харківському тракторному заводі.
«Робота була важка, шкідлива, але платили гарно. У 14-му році пішов добровольцем, але через професійну травму ноги, отриману на заводі, мене записали лише у запас. Сказали, що візьмуть воювати лише якщо буде повномасштабна війна. Так і сталось…», – з гіркотою каже Гулівер.
Далі розповідає, що до 24-го лютого 2022 він жив на Північній Салтівці. Коли російські окупанти почали кидати авіабомби та снаряди на його район, зрозумів, що треба вивозити родину та йти у військкомат.
«У мене була непогана військова підготовка, тому цього разу взяли без питань», – посміхається Юрій та продовжує розповідати про свій бойовий шлях на цій війні. – «Три нулі за спиною: Балаклія, Куп’янськ, Кремінна. Дехто каже, що Національна гвардія – прихлєбатєлі при ЗСУ, йде завжди після ЗСУ та лише користуються їх лаврами. Відповідально кажу – це неправда! Ми стояли та стоїмо на передовій і воюємо так само як і ЗСУ. Важко буває, але позиції тримаємо».
За пару днів до нашої зустрічі з Гулівером його командири розповіли нам про бій, під час якого Юрій збив дві «пташки» окупантів.
«У дрона важко влучити, думаю випадково (сміється), але вийшло – з покемона (так називають кулемет Калашнікова – ред.), ось з цього, – показує на свій кулемет Гулівер, та продовжує, – дрон впав між нашими та російськими (насправді, наш герой вжив інше лайливе слово, яким, зазвичай, називають окупантів на фронті – ред.) позиціями. Взагалі, найважче – вилізти з шанця, бо насипають. Якщо виліз – далі легше. А другий дрон ми разом з хлопцями збили, не тільки я стріляв».
Юрій дуже скромно описав той бій, за який та інші, що описані у поданні, його представили до високої державної нагороди. Тож, просимо командира Гулівера – підполковника на псевдо Ізюм розповісти трішечки більше про бойові досягнення Юрія.
«У середині березня цього року противник намагався провести атаку на наші позиції. А після невдалої танкової атаки – почав закидувати позицію ВОГ – 17. Влучним пострілом Юрій збив ударно-розвідувальний дрон противника. Після падіння він одразу ж вибухнув, не встигнувши зкинути гранати. Через декілька хвилин на горизонті Юрій помітив ще один безпілотник ворога. Тож, знешкодив і його. Після падіння летальний апарат залишився майже неушкодженим, а флеш-носій, який був у ньому, надав багато корисної інформації щодо місцеперебування оператора дрона. За отриманими координатами було наведено артилерію та знищено бліндаж ворога, з якого неодноразово запускалися дрони ворога», – розповів Ізюм.
А ми тим часом просимо Юрія розказати про свою мотивацію воювати на передовій та про те, яку роль на полі бою відіграє страх. Гулівер відповідає одразу, не роздумуючи:
«Звісно, страх присутній, але є речі важливіші за нього. Треба розуміти, для чого ми тут зібралися, ми ж не клуб за інтересами, ми спільну справу робимо. Якщо всі підемо у відмову, то і країни не буде. Треба страх свій ховати. Стоїмо заради майбутнього України! Щоб воно було!»
Задаємо вже традиційне запитання про родину та плани на «після Перемоги».
Тут Гулівер думає вже довше. Відповідає, що після війни повернеться на попередню роботу, що там за ним тримають місце, цінують. Також з ностальгією згадує свій електричний ровер, який сам змайстрував, бо мав хобі мандрувати на ньому країною.
Про родину розповідає з посмішкою, показує фото у телефоні – зрозуміло, що ця тема викликає в нашого героя лише приємні почуття.
«У мене дружина, є троє дітей. Пишаються мною, треба їм приклад показувати. Не можна боятися, коли Батьківщина у небезпеці, що з них виросте, якщо батько боягуз? Діти мають знати, що не перевелися у нас ще козаки. І окупанти це мають знати. Вони точно що казкові ліліпути. Дрібні, злобні істоти без честі та сумління».
Ми закінчуємо розмову, Гулівер встає і дивиться на нас з висоти свого точно що гвардійського зросту.
«Дружина невисокого зросту у мене, до речі. Гулівер та Дюймовочка. Таке у нас щастя», – з посмішкою каже Юрій – по справжньому щира та велика в усіх сенсах людина.
Відділення інформації та комунікації Східного ТУ НГУ
