Силам оборони потрібні люди, каже Абхаз. Охочі служити є, але вони дуже вагаються. Одна з причин – криве дзеркало соцмереж.

“Серебрянський ліс – це ліс чудес: зайшов – з ногами, вийшов – без. Десь так зараз про це жартуємо”, – каже LIGA.net комбат бригади Національної гвардії “Буревій” Володимир Жданов.

Серебрянське лісництво – один з напрямків, де Силам оборони останнім часом вдалося покращити своє тактичне становище. Хоча від осені минулого року ситуацію тут стабільно описують як важку.

Володимир Жданов (Абхаз) – офіцер, сформований російсько-українською війною. До лав Нацгвардії він перевівся із Десантно-штурмових військ з початком формування “Гвардії наступу”. З гвардійцями воював у Рубіжному та Сєверодонецьку. Каже, був вражений і рівнем підготовки штабу, і рівнем особового складу: “В технологіях вони були навіть на голову вищі, ніж ми”.

Про оперативну ситуацію у Серебрянському лісі, особливості роботи з бійцями, які прийшли до війська з цивільного життя, страх, добровольців та мобілізацію – в інтерв’ю Жданова LIGA.net.

Повалені дерева і пісок. Про Серебрянський ліс.

– Ви працюєте на Лиманському напрямку, в Серебрянському лісі. Як там змінилася ситуація протягом останнього часу?

– Восени бої у Серебрянському лісі стали неймовірно важким досвідом для нашого підрозділу. Такої щільної роботи артилерії я не бачив навіть у Рубіжному і Сєверодонецьку. Не було можливості створити якісь укріплення – чисто ліс, який викошувався щодня.

Навколо безліч повалених дерев, які постійно мусиш перелазити. І пісок. Це створює проблеми із під’їздом: починаються опади – стає абсолютно вся техніка. Іноді – навіть гусянка.

Між боями важко відновлювати фортифікацію: пісок осипається, на все потрібно дуже багато зусиль. На окремих ділянках проблематично провести евакуацію чи доставку БК або харчів.

Зараз у Серебрянському лісі ситуація складна, але залишається контрольованою. Багато їхніх FPV, скидів, все це сильно заважає піхоті. І КАБи. Величезна кількість керованих авіабомб, які вони не жалкуючи скидають на напрямки поблизу Тернів.

“В лісі КАБи – це невесело. Там, де падає бомба, – викошує всі дерева навколо. Тому на деяких ділянках ліс покошений дуже плотно”.

Ховатись не дуже є де. Якщо знайдемо підвал – спускаємося. Якщо конкретно в ліс залітає – жоден бліндаж не витримає ударної хвилі.

“Охочі є. Але вагаються”. Про рекрутинг і мобілізацію

– Наскільки “Гвардія наступу” є успішним прикладом мобілізації?

– Думаю, на 80%. Я перевівся, якраз коли вона формувалaся. Тоді теж думав, що люди не йтимуть воювати. Але коли побачив кількість добровольців, саме цивільних, які чекали в чергах, заходили на посади – був приємно вражений. Можливо, якби інформаційну кампанію почали трохи раніше, вийшло б ще успішніше.

– Як себе проявляють люди, які прийшли із цивільного життя?

– Все залежить від людини. Яка в неї освіта – військова чи ні – неважливо. Доброволець, який прийшов з цивільного життя, через декілька місяців служби може набагато краще та ефективніше виконувати свої обов’язки, ніж людина, яка довгий час служить.

У нас не було такого, щоби хтось дуже змінював піхотні посади. Хіба кілька осіб, які були дуже просунуті у питанні дронів, перейшли на операторів БПЛА або на інші посади через стан здоров’я.

– А якщо говорити про психологічну готовність?

– Якщо людина має сміливість сказати правду, що боїться і не може виконувати завдання, – для неї за можливості підберуть іншу посаду.

“У мене була ситуація, коли хлопець прийшов до мене і чесно сказав: “Командире, я вибачаюсь, але дійсно не можу. Мені страшно”.

Питаю, чи всім він був забезпечений. Чи був із ними безпосередній командир. Чи є якісь проблемні питання. Все добре. Проблема лише в психологічній готовності. Я перевів його на посаду зв’язківця. Там теж людей не вистачає, і це – критично важливі позиції.

Коли ж людина починає вигадувати казки, що чимось не забезпечили, завдання дають неправильні, командир у них не такий, тому він нікуди не піде… Такі люди починають шукати собі якісь варіанти в тилових підрозділах, якісь альтернативи підбирати. Але досвід показує, що навіть альтернативу для них важко знайти.

Дуже добре себе показує особовий склад, який прийшов за власним бажанням, з можливістю вибрати собі посаду і реалізувати себе.

– Тобто рекрутинг має свої переваги?

– Звичайно. Якщо на критично важливій посаді у бойовому підрозділі опиняється людина, яка довго переховувалася від ТЦК або сиділа на небойових посадах, – вона навряд зможе себе ефективно проявити.

Якщо людина хоче оформитись до нас за мобілізацією, вона має багато часу, поки прийдуть всі документи, проводити певні робочі дні з підрозділом, дивитися, як ми працюємо. І обрати посаду, коли на нього вже прийде наказ на призов у військову частину.

– Рекрутинг може замінити мобілізацію?

– Ні. Зараз кожна військова частина, яка прагне розвитку, вкладає дуже багато ресурсів у рекрутинг. Але людей це дає не так багато.

Не тому, що зовсім немає охочих. Вони є. Але вони дуже вагаються. І через вплив соцмереж, де дуже багато безпідставної критики війська і командування, зокрема. Я, наприклад, по собі відчуваю, що не можу критикувати нікого вище командира батальйону. Та й командирів батальйонів – теж.

Тому що у кожного – своя ситуація на його напрямку.

– Соцмережі викривляють реальність?

– Звісно. Там не прийнято показувати якийсь позитив в армії. Все, що знаходиш з позитиву, – виставляють або військові, або ЗМІ, які брали у них інтерв’ю, наприклад. І цього дуже мало. Якщо гортати стрічки звичайних людей – там один негатив, всім все не так.

“Ніколи особовий склад не матиме претензій до командира – роти, взводу, батальйона, – який працює безпосередньо з людьми. Якщо комбат постійно приходить на позиції, а командир роти там живе – ні в кого не буде питань до завдань чи аргументів, чому їх не потрібно виконувати”.

На жаль, не в усіх підрозділах таке є. Буває, що командир не те що не завжди з’являється на КСП роти, а взагалі в іншому місці може сидіти. Прикро, що наші соціальні мережі – Instagram, TikTok – розвивають цю тему дуже активно. Історії командирів, які працюють з людьми на передньому краю, так не підсвічуються.

– З огляду на досвід, наскільки ефективною зараз є мобілізація?

– Я не представник ТЦК чи рекрутингового центру, щоби критично оцінювати роботу. Сказати, що є великий дефіцит людей і ситуація критична – я теж не можу. Але тут я можу говорити переважно про підрозділи Нацгвардії – ми більше спілкуємось із ними.

“Бояться всі”. Про мотивацію служити

– Людей, які без власного бажання, недобровільно опинились у війську, теж реально підтягти і змотивувати?

– Реально. Це дуже складна робота. Все залежить від настрою і ідеології підрозділу. І як командир планує і ставить завдання.

Тому краще, аби людина, поки її не призвали, скористалася правом вибору. У соцмережах є сторінки будь-якого підрозділу. Подзвони, поспілкуйся, прийди у військову частину, поговори із солдатами.

Ніхто цього не забороняє. Ніхто за руку не затягне на службу. Ми не з ТЦК, ми не будемо його ловити і змушувати щось підписувати.

– Тобто просто на контрольно-пропускний пункт прийти і сказати: “Хлопці, думаю іти до вас служити, розкажіть, що тут”?

– Звичайно. Ніхто не скаже: “Ми не будемо з тобою говорити, іди гуляй”. Ми теж у цьому зацікавлені. Просто так кандидата з цивільного життя не оформлять на службу без попереднього спілкування. На людину мають спочатку подивитись, вивчити її особову справу: що вона вміє, який має рівень знань і мотивацію.

“Бо якщо береш людину на службу, потім дуже важко буде її звільнити або перевести в інший підрозділ, якщо вона не буде ефективною”.

Але, на жаль, не всі це розуміють. Усі чекають моменту, поки їх до крайнього дожмуть, заберуть у ТЦК, якого вони дуже бояться, і відправлять не в той підрозділ, у який би хотіли. А потім починають про це жалкувати і принижувати армію розповідями, що і командири не такі, і все не таке. Хто тобі був винен? Іди сам, вибирай собі посаду в будь-яку бригаду, яку хочеш. Проблем жодних немає.

– Наскільки необхідні для виживання країни, на вашу думку, елементи примусу в процесі мобілізації населення?

– Це – не про примус. Це – про виконання обов’язку. Який не всі готові виконувати. Є люди, які люблять покачати свої права.

Я дивився багато взагалі абсурдних відео, де люди, яких зупиняють співробітники ТЦК, дістають якісь папірці, починають зачитувати виписані назви законів, розповідати, що вони як громадяни України мають права. Ніхто з них не згадує, що у них є і обов’язки перед своєю країною. Ключовий з яких – захист її суверенітету.

Відмахуватись від нього під різними приводами, типу “хай діти міністрів або депутати йдуть воювати” – це якийсь цирк.

– З іншого боку, я вже кілька разів чула думки, що теза “воюватимуть всі і готуватись потрібно вже” не працює. Люди хочуть розуміти, чому в армії їм буде краще, ніж там, де вони є зараз. Але нічого нового для підвищення мотивації їм не кажуть. 

– Армія – це не розважальний центр, від якого варто очікувати чогось новенького і прикольного. Принцип застосування армії у воєнний час – виконання бойових завдань. Або, якщо ідеться про тилові підрозділи, забезпечення бойових підрозділів.

Тим, хто приходить до військових з питаннями по суті, без проблем розкажуть про комплектацію підрозділу, техніку, озброєння, якість підготовки. Щоб людина перед приходом в частину розуміла, що на неї чекає, та була певна, що частина ні в чому її не обманює.

Ми розкажемо про наші реалії. Про те, що таке виконання завдань. Про певні критичні моменти. Страшні. Бояться всі, це нормально.

Але, попри страх, ми виконуємо завдання. Тому що потрібно. Бо навколо працюють наші побратими. Якщо просяде один підрозділ – просяде інший. Як у доміно: впаде один – ляжуть всі.

– Суто з ваших спостережень – як військо змінилося за два роки?

– Дуже розвинулося. На жаль, противник також не стоїть на місці. Але в силах оборони України зараз рівень кожного підрозділу мінімум на дві голови вищий за той, який ми мали на початок великого вторгнення. Це я навіть не про озброєння кажу, а суто про підготовку особового і командирського складу.

Війна змінюється кожного місяця. Ми вивчаємо противника, противник вивчає нас, всі намагаються шукати щось нове. Зараз, наприклад, мене турбує питання нічних FPV. Максимально проста схема: на звичайний FPV-дрон чіпляють теплову нічну камеру, яка дає росіянам можливість працювати вночі. При тому, що налагодити ефективну роботу із дронами нам вдалося раніше, ніж росіянам.

Питання – чому ми чекаємо, поки противник вигадає щось нове і нам доведеться на його розробки реагувати і з ними боротись, а не самі нав’язуємо щось нове, що би змусило росіян напрягтись.

За матеріалами ресурсу liga.net