Служив прикордонником і кінологом у поліції, а тепер – доброволець у Національній гвардії України. Значну частину дорослого життя Артем пов’язав зі службою у структурах Міністерства внутрішніх справ. Останні декілька років опанував цивільну спеціальність – працював освітлювачем. Та 24 лютого довелося пригадати військовий досвід.
«Після оголошення воєнного стану я зобов’язаний був упродовж 24 годин прибути в центр комплектування або у військову частину. Я був готовий до цього, адже війна в країні триває вже вісім років. Можливо, її не всюди й не всі відчували, але вона йшла. У лютому ж усе вийшло на новий рівень. Тому для мене не було несподіванок. Я знав, що доведеться йти на війну. Тут не було ніяких сумнівів, я навіть не пригадаю, наскільки легко чи важко давалося рішення йти добровольцем, серед перших. Це обов’язок кожного патріота – захищати свою Батьківщину від загарбників», – ділиться гвардієць.
Останні роки Артем працював майстром по освітленню. Забезпечував світлові ефекти на концертах та фестивалях. Але десятирічний досвід служби допоміг знову адаптуватись у війську. І фізично, і психологічно, згадує гвардієць, було набагато легше, аніж тим, хто ніколи не служив.
«В моєму підрозділі багато мобілізованих. Усі різні: хтось має армійський досвід, а хтось – ні. Але ми всі тут дорослі люди й знаймо, для чого ми тут. Декому, мабуть, було незвично чути й виконувати команди, але всі спілкувались в межах статуту і з повагою. Принаймні зневажливого відношення до когось, я не пригадаю. Кожна людина – це особистість, у всіх різні вподобання і звички. До цього треба ставитись з розумінням», – розповідає чоловік.
Зараз Артем разом з побратимами охороняє стратегічні об’єкти. Окрім цього бійці відпрацьовують тактику ведення бою і надання першої допомоги. Легенди навчань щоразу складніші. Найважче, зізнається чоловік, це допомогти пораненому побратиму під час бою. Одночасно доводиться і бій вести, і задушувати противника вогнем, і накладати турнікет, і евакуювати побратима. Звісно, кожен у підрозділі відпрацьовує ці навички, але потайки бажає, аби вони не знадобились.
А ще хлопці часто думають про перемогу. Артем вважає, що спрогнозувати, як це відбудеться, неможливо, але це буде обов’язково. Вони з побратимами докладають усіх сил, щоб наблизити такий бажаний день:
«День перемоги не буде схоже на якість традиційні помпезні заходи. Він обов’язково буде українським, а отже і відзначати його будемо з українською гордістю та щирістю».
