Юрій Антоненко, позивний Цебер — військовослужбовець 5 Слобожанської бригади «Скіф» Нацгвардії. Воював на Харківщині, Луганщині та Донеччині. Отримав поранення, але продовжив боротися.
Раніше Юрій працював ковалем та робив обладунки для лицарів, а саме рукавиці. Деякі з них потрапили до Японії та США. Їх використовують для участі в історичних реконструкціях масових лицарських поєдинках «лава на лаву». Це була ювелірна робота, бо рукавиці мали не лише захищати руки, але й бути максимально зручними. Ними можна було брати навіть маленьку чашечку. Повномасштабне вторгнення російських окупаційних військ внесло свої жорстокі корективи.
“Я служу з 22-го року, з наступу, найкраще запам’яталися Ізюм, Лиман, Підлиман, Кремінна. Там ми не погано трималися. Але були й неприємні епізоди, коли за один приліт двоє — «200» і ще 10 — «300». Це була дуже гірка втрата. Мене ж тоді просто хвилею обдало, жодної подряпинки. Далі була Кліщіївка. Це був дуже складний район, рівнинна місцевість. Але там також були люди, які тебе мотивували. Наш ротний, скажімо, крім своїх обов’язків, ще й ніс службу та чергував разом з нами, беріг нас, майже не відпочивав, – розповідає гвардієць Цербер. — Батькам, перший рік казав, що охороняю якісь курники. А що їм казати, якщо під Кремінною чи Бахмутом воюю, постійно у штурмах?”.
Поранення отримав у районі Кліщіївки під час пересування на позицію, мав доставити побратимам боєприпаси та продукти.
“Йшли по коліно у багнюці. Дрон скидав протипіхотні міни: одну, другу, третю. Мені сильно пощастило, я випадково перевернув міну, коли наступив на неї, і так вийшло, що моє тіло опинилось далеко від вибухової хвилі. Вибух уразив півколо метрів 30 переді мною. І в мене частина стопи залишилася. Трохи обличчя пошрамувало уламками, один під око зайшов. Напарник намагався допомогти, але було так слизько, ще йти під нахилом, що ми ще метрів 600 прошкандибали, і я зрозумів, що ще 8 кілометрів не пройду, все замерзло. Добре, що прийшов наш супербоєць Лонжерон, він мене волік вже з останніх сил. Зі сходом сонця мене забрали на квадроциклі. Це насправді дуже швидко, бо буває, що по декілька діб добираються до евакуації, – ділиться Цербер. – Ампутацію дуже важко прийняти у перші дні. Сильно переживав, як сказати про це дружині. Спочатку подзвонив, сказав, що застудився. Але вона сама про все дізналася у лікарів, і потім мене психологічно дуже підтримувала насправді. Ми часто про це говоримо з хлопцями та дівчатами. Багато й з меншими пораненнями кажуть, що не «вивозять», але не можна дозволяти собі падати духом”.
Зараз Юрій ще проходить лікування, зізнається, що нога ще болить. Мріє, що колись рана загоїться, і люди не будуть помічати, що він на протезі. Робить перші кроки в адаптивному спорті та пишається своїм сином, який служить в Збройних силах.
Інтерв’ю записане у рамках проєкту «Фенікси».
Відділення інформації та комунікації Східного Харківського ТУ НГУ
