Ляля запевняє, ніколи не думав стати військовим. Проте нині він представлений до високої державної нагороди за мужність та вправність у бою.

На вигляд – молодий чоловік середньої статури, серйозний, здебільшого мовчазний.

«Позивний Ляля. В армії не служив, середня технічна освіта, спеціальність маляр. Ним же й працював «на гражданці», — розважливо каже Ляля. І далі додає, що в армію потрапив через смішний випадок.

Одного дня йому треба було отримати банківську картку, але замість неї наш Герой отримав повістку в армію на вулиці. В’ячеславу запропонували поїхати у військкомат, він не відмовився й одразу все закрутилось.

«Повезли нас чомусь у Дніпро, але у мене не було з собою військового квитка, що логічно, бо я йшов у банк, і тому повернули у Харків. Там я взяв вдома військовий квиток і наступного дня став до лав Національної гвардії України, — каже В’ячеслав, та додає — Захищати Батьківщину треба. Раз дали повістку – значить я потрібен».

Коли заїхав за військовим квитком, були сльози та неприйняття ситуації рідних, але з невдовзі вони змирились та підтримали його вибір, бо зрозуміли: ця людина не могла вчинити інакше.

«Місяць були в «учебці», навчали нормально, а потім потрапили під Балаклею, після були Куп’янськ, Ізюм та «вишенькою на тортику» стала Кремінна. Порівняти «нуль» у Балаклеї та «нуль» під Кремінною – це як небо та земля. У Серебрянському лісі були постійні контактні бої, вдень обстріли артилерією та танками. Щось зробити – копати чи накривати можна було лише вночі, так і робили», — дещо неохоче розповідає Ляля. Додає, що після майже кожного обстрілу був штурм, росіяни йшли вмирати до наших позицій хвиля за хвилею. Згадувати йому це було не надто комфортно. Тому ми попросили розповісти про бій за який В’ячеслава було подано на державну нагороду командира його роти.

«Восьмого березня цього року нас атакував взвод орків [російських загарбників] за підтримки танка та БМП. Димову завісу поставили, все робили грамотно, але Ляля на пункті спостереження дуже вчасно по радіостанції передав арті координати ворога. Наші мінометники та артилерія відпрацювали як слід — танк пошкодили, він поїхав назад, бо не міг стріляти. Ляля з відділенням вели бій проти втричі більших сил, та ще й «коробочка» (так називають БМП чи будь-яку техніку – авт.) з флангу працювала. Так Ляля з гранатомета башту йому заклинив та гармату зніс. Важкий був бій», – з гордістю каже ротний, та додає, що тоді знищили понад п’ятнадцять окупантів.

«Головне, що у нас навіть «трьохсотих» не було», – додає Ляля, та каже з сумом, що на жаль, так не завжди буває.

Тут командир роти згадує ще один епізод, коли Ляля вогнем свого кулемета збив ударний дрон, що ніс отруйну речовину та врятував побратимів.

А ми тим часом ведемо бесіду далі, Ляля стверджує, що усвідомив себе воїном вже на війні, бо ніколи раніше не уявляв своїх справжніх можливостей.

«Я роблю свою справу якісно. Зараз вона така, що допомагає захищати кожен сантиметр нашої землі. Нам чужого не треба, але свого не подаруємо ворогу нічого!», – з силою промовляє Ляля.

Завершуючи розмову, ми спитали Лялю про те, що він буде робити після припинення бойових дій.

«Після нашої Перемоги, — уточнює Ляля та додає. — Розумієте, цікаве питання, я сам собі його задаю, днями якраз думав над цим, але відповіді поки немає. Розумію, що мирного життя у голові, й наяву вже не має. Як тільки вирішу – наберу, скажу», – жартує наостанок Ляля.

Ми їдемо з позицій батальйону по темній та розбитій дорозі, читаємо новини мережі про «ухилянтів» та згадуємо нацгвардійця Лялю, який перетворився на воїна та лідера!

Відділення інформації та комунікації Східного територіального управління Національної гвардії України