На фронті вони тримали позиції під шквальним вогнем, переживали атаки дронів, втрачали побратимів і отримували поранення, які назавжди змінили їхнє життя. Але не зважаючи на все це багато нацгвардійців не знімають форму, а продовжують службу в інших містах України: охороняють об’єкти, патрулюють вулиці міст і забезпечують громадський порядок і безпеку. Один з них івано-франківський нацгвардієць Андрій Демура – боєць, який пройшов війну, пережив тяжке поранення та все одно знайшов сили залишатися у строю.
Він народився на Житомирщині, але половину життя прожив у Харківській області. Початок повномасштабного російського вторгнення застав рідних чоловіка саме там. І саме це стало для нього головною мотивацією їхати на фронт.
Я просто не хотів, щоб ворог дійшов туди, де моя сім’я. Хотів захистити їх», – коротко пояснює Андрій.
Контракт з Національною гвардією України він уклав після проходження строкової служби. Разом з підрозділом він пройшов навчання та злагодження. І в 2023 році він вирушив у першу ротацію на передову. В Серебрянський ліс. Там росіяни намагались штурмувати позиції нацгвардійців і просунутись ближче до Лиману. В тих соснових лісах пройшло бойове хрещення піхотинця 50 полку імені полковника Семена Височана.
Але найважчим Андрій вважає наступний – 2024 рік. Він з побратимами обороняв Покровський напрямок. Їхній спостережний пункт майже щодня накривали дронами.
Основний складність була у мене саме там. Коли розбирали наш спостережний пост, ми за день нарахували 48 FPV-дронів. Вони розбирають – ми відновлюємо. Так і тримались», – згадує Андрій.
Та найстрашніше чекало гвардійця під час заміни на позиціях. Їх було шестеро. Завдання – зайти в посадку і зайняти позиції.
Ми під’їхали, вигрузилися і почали заходити. Чую – кулі свистять. Спочатку навіть не розумієш, звідки. Здається, ніби повітря рветься. А потім доходить, що працюють з усіх сторін», – говорить гвардієць.
Група потрапила під щільний кулеметний вогонь. Земля вибивалась з-під ніг, укриттів майже не було. Раптом Андрій відчув різкий удар у ногу – куля вирвала шматок ікри. Кістку дивом не зачепило, але частину м’яза втрачено назавжди.
Групі вдалося відійти з-під вогню й дочекатися евакуації. Побратими підтримували один одного на виході, тягнули, підставляли плече. Коли приїхав евакуаційний транспорт, на нього вантажили тих, хто ще міг триматися. У тому бою загинув побратим Андрія на псевдо Ампер, його тіло везли на руках.
Далі були лікарні, операції, реабілітація. Довге відновлення, біль, перевірка на витримку – і фізично, і морально. Але Андрій не зламався.
Сьогодні він продовжує службу в Івано-Франківську. Разом з іншими військовослужбовцями незламний гвардієць забезпечує громадський порядок на вулицях міста. І завдяки таким чоловікам, які пройшли фронт, пережили втрату побратимів, тяжкі поранення і знайшли сили відновитись і продовжувати службу, у містах нашої країни стає безпечніше.
Ми всі тут не заради нагород. Ми тут, щоб наші рідні могли жити без війни», – підсумовує івано-франківський нацгвардієць Андрій Демура.
Історії таких нацгвардійців, як Андрій Демура, нагадують нам: війна триває не лише на передовій. Вона – у зусиллях тих, хто, попри поранення і пережите, не дозволяє собі відступити. Їхня служба – це доказ того, що сила українського війська вимірюється не тільки мужністю на фронті, а й здатністю залишатися опорою для суспільства після повернення.
Група комунікації Західного ТУ НГУ
