Антон Дербілов був серед тих добровольців, які у перші дні широкомасштабного вторгнення приєднались до лав українських захисників. Він усміхнений, відвертий, прямий чоловік. Людина творчості, яка створювала скульптури, грала на укулеле, танцювала фламенко. Останній рік він воює, і це також робить вправно. Він лаконічно, без води, розповідає, як вирішив мобілізуватись, про воєнну буденність, про наступ та оборону.
З Антоном ми починаємо розмову про один з випадків під час «місії». Він жартома розповідає про свою нову буденність: про те як мінував підходи до позицій та стріляв з РПГ.
– Ви мали якийсь досвід, пов’язаний з армією?
– У 2008 році мій друг організував страйкбольну команду і я грав у ній 5 років. Цей досвід мені дуже допоміг, бо на початку не було часу на навчання. Ми комплектувалися наспіх, мали зустрічати росіян на підступах Харкова.
– Як для Вас почалася війна?
– 24 лютого я був шокований, я не міг зрозуміти як це можливо у 21 столітті. 25 лютого я шукав місце, де можна вступити до лав Українського війська. Лише 26 лютого я вступив до 5-ї Слобожанської бригади.
– Ваш підрозділ брав участь у Харківському контрнаступі. Які населені пункти звільняли?
– Напередодні контрнаступу ми базувалися під Балаклією. 6 вересня ми пішли на неї в наступ. Для нас еталоном є Балаклія. Ми заходили туди першими. Місцеві не давали нам проходу: плакали, обіймали, цілували, падали на коліна, давали на руки своїх дітей. Згадувати це зараз приємно. Далі був Ізюм, Підлиман та Борове.
У Підлимані ми зайшли з кута, де ворог на нас не чекав. Ми перевіряли документи у місцевих, оглядали підвали. І тут через міст на відстані п’ятдесяти метрів на нас починають рухатися танки. Ми прийняли бій, нас атакували з трьох сторін. Снаряди лягали прямо поміж нами. Вибухи розносили будинки та гаражі. Бачу як побратима вже затаскують у двір. Останнє, що я від нього чув: «спина, спина». Далі ми зрозуміли що він «двісті». Наступного дня ми виносили загиблих, поранених, зброю і БК на руках. Суміжний підрозділ паралельно з нами мав відбити ділянку дороги, але їх вибили. Тому евакуації не було, і ми йшли пішки десь 5 кілометрів.
– Чи є тяга до творчості?
– За рік війни я намалював один портрет мого побратима на його день народження. Тяга до творчості є, але сил немає. Просто не маю ресурсу. На війні я зрозумів: щоб малювати, потрібно мати внутрішній спокій. Коли малюєш, ти виражаєш і переносиш у творчість свій настрій. Коли я живу у тривозі та неспокої – мені важко малювати.
– За рік війни Ви ще не звикли до армії?
– В армію я потрапив у 42 роки. Людиною, яка має свої звички, внутрішні традиції, нюанси та правила. Я художник, тому до війни та армії взагалі ніякого стосунку не мав. Війна та армія – це те, до чого я не готувався.
– Чи змінили Ви своє ставлення до смерті?
– До війни я думав, що ставлюся до смерті філософськи. Але коли ти бачиш її кожного дня на власні очі – це важко. Коли ти три дні не можеш змити кров побратима з рук – це важко. І зрозумійте: ніхто до цього не готовий. Якщо ми й повернулися з війни зовнішньо фізично цілими, без подряпин і поранень, то всередині кожен пережив злам.
– Ви добре спите?
– На передку, під обстрілами в окопі в мене найспокійніший сон. У тилу іноді сняться важкі сни, і навіть, жахи.
– На війні тільки й розмов про мир? Про що говорять на передку?
– Ми розуміємо, що дуже наївно будувати плани. Але все одно, ми прості люди. Ми усі на щось сподіваємося і фантазуємо. Улюблена тема – як буде далі, як ми будемо зустрічатися після війни, хто і який бізнес разом зможе створити. На війні зустрілися випадкові люди, що просто не могли зустрітися у звичайному житті. І я дуже вдячній долі за своїх побратимів, деякі з яких стали мені друзями.
Відділення інформації та комунікації Східного ТУ НГУ
