Підрив водонасосної станції на річці Ірпінь – одне із переломних рішень оборони Києва. Рішень, яке вплинуло на життя людей, але у правильності якого не сумнівається сьогодні ніхто, навіть постраждалі від затоплення. Ми поговорили з учасником боїв поблизу Козаровицької дамби і дізналися, як це все відбувалося очима українських захисників.
Рано-вранці 24 лютого російська федерація розпочала повномасштабний наступ на Україну зі сходу, півдня і півночі з одночасним ракетним обстрілом всієї території. Ворог у перші ж години захопив непрацюючу аварійну Чорнобильську АЕС. Колони воєнної техніки посунули через небезпечну територію заповідника шукати шлях на Київ. Села Димер, Демидів, Козаровичі на півночі від столиці російські війська зайняли вже 25 лютого. Саме через ці пункти далі через Лютіж, Старі і Нові Петрівці – найкоротша дорога до столиці, якщо рухатися з Чорнобиля. От тільки ворог потрапив у тупіковий лабіринт через незнання географії і історії місцевості. А захисникам міста довелося зробити надважкий вибір і повернути річкам і пагорбам їхнє першочергове оборонне значення.
Ще за часів Київської Русі на північ від міста його захищала болотиста річка Ірпінь, яка робила територію непрохідною для кінноти і піхоти. У 1930-х роках по вищому берегу річки формувалася перша лінія укріпної оборони, а вже в липні 1941-го саме тут, у болотистій долині ріки, була частково знищена 13-та танкова німецька дивізія і на цьому напрямі наступ захлинувся.
Але після ІІ Світової війни ніхто не міг уявити, що Києву знов потрібен буде фізичний захист. У 1960-х роках за Радянського Союзу на заплаві річки Ірпінь здійснили меліорацію й болотисті береги річки вкрилися мережею іригаційних каналів для використання земель, а щоб Київське водосховище не затоплювало пониззя, була зведена гребля і водонасосна станція.
Того ж 25 лютого на оборонні позиції прибули і нацгвардійці. Ворог не раз намагався прорватися через дамбу. Почалися активні бої. Крайні позиції сторін були на відстані всього до тисячі метрів. Окрім безпосередніх стрілкових зіткнень, російські війська застосовували авіацію та артилерію. Оборону цього рубежу тримали військові ЗСУ – 72-ї бригади, територіальної оборони і НГУ – батальйону оперативного призначення (резервного батальйону) імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького.
Ворожі групи намагалися прорватися через дамбу. Також диверсійно-розвідувальні групи противника проводили розвідку «на живця», пропливаючи річкою на надувних човнах, намагаючись змусити українських військових розкрити свої позиції. Проте не досягши цілі, до берегів вони не наближалися і поверталися назад.
Ідею підірвати греблю з метою не допустити прохід переважаючих сил окупантів було схвалено вищим військовим керівництвом вже в перший день наступу ворога. Але необхідність, час та особливість підриву вирішувалася на місці.
Було багато проблемних моментів. По-перше, технічне виконання замінування було майже актом самогубства через регулярні обстріли території дамби і насосної станції ворожою артилерією.
По-друге, надважливим був правильний розрахунок потужності вибуху і масштабу впливу. При сильному вибуху існувала загроза, коли велетенська маса води з Київського водосховища могла просто знести села по течії Ірпеня, що спричинило б великі руйнування та людські жертви. До того ж, місцеві мешканці і так були відрізані від будь-якої логістики, вкрай важливо було підірвати греблю лише частково, щоб пішки можна було дійти і на дамбу, і потрапити або вийти з села. Але щоб це не було можливо для військової техніки. З першого разу затія не вдалася. Довелося підривати і вдруге.
Зупинившись перед дамбою, далі росіяни не пройшли. Ворог застряг і не зміг посилити тих, хто пішов на Гостомель. Більш того, ворог не зміг форсувати річку, яка піднялася і в інших місцях – зокрема, в Мощуні, де вже йшли запеклі бої. Також було насичено водою річки Здвиж і Тетерів.
Пресслужба НГУ
