Обоє служать у підрозділі Національної гвардії, що охороняє важливі державні об’єкти та посилює північні рубежі оборони України. Якби на початку війни не було такої маси добровольців у регіоні, ворог міг би наважитися й на вторгнення з північно-західного напрямку, – вважають брати.  

Іван має вищу освіту археолога і свій погляд на той історичний момент, у якому нам усім випало жити:  

«Росія вже триста років не може залишити нас у спокої. Нинішня війна є продовженням Голодомору і всіх інших злочинів проти нас. Але її варто розглядати не тільки як велике випробування, а і як шанс. Шанс остаточно вирватися з-під впливу архаїчної росії. Ми ж для того і починали рух до Євросоюзу – щоб жити цивілізованим життям без неї».  

Війна проявила те, що українці в своєму розвитку пішли значно далі, ніж північні сусіди, додає Микола: 

«Якщо окупанти крадуть з України унітази і ставлять на газову плиту електричні чайники, це проявляє їхній рівень свідомості. Вони живуть десь у минулих століттях і самі наочно доводять, наскільки ми з ними різні народи». 

У гвардійському підрозділі брати не лише відновили знання і навички, здобуті під час строкової служби, а й навчилися новим підходам тактики, домедичної допомоги, топографії та інженерної справи.  

На запитання, як вплинули їхні цивільні спеціальності на військову службу, брати жартують.  

«Я ж – професійний зварювальник. Тому й інгредієнти борщу на взводному опорному пункті зварюю добре», – сміється Микола. 

Іван каже, що хоч і не працював за своїм археологічним фахом, але у війську всі стають археологами на практиці – копати тут треба багато. 

Хоча брати провели на заробітках останнє десятиліття, але вірять, що після перемоги трудова міграція українців піде на спад – відбудова держави стане найважливішим завданням.  

Група інформації і комунікації Західного ТУ