Ігор Чередніченко дебютував у футболі на професійному рівні досить рано – в 17 років у складі Харківської команди “Металіст”. Розквіт його кар’єри відбувся у “Олександрії”, адже з цією командою він пробирався із Другої ліги до УПЛ і виводив там партнерів на поле з капітанською пов’язкою. Зараз Ігор Чередниченко взяв до рук зброю і стоїть вже на захисті Батьківщини.
Ігор Чередніченко захищає Харків та всю Україну у складі Національної гвардії, куди пішов добровольцем разом зі своїм багаторічним одноклубником Русланом Зарубіним. Початок війни він застав у Харкові. З 24 лютого ще не було і дня, коли б його рідне місто Харків не обстрілювала російська армія.
Попередній
Наступна
Я виїхав з Харкова 25 лютого, а повернувся у середині травня. Постійно стежив у новинах, переглядав на фото жахливі наслідки руйнувань міста. Але коли ти бачиш це на власні очі – це викликає шок. А ще мене зачепила та засмутила атмосфера на вулицях Харкова. Я взагалі належу до тих людей, які вірять в енергетику та емоційний фон. Їхав через великі харківські перехрестя і не міг повірити. Якщо раніше я витрачав на їхній проїзд 2-3 хвилини через затори, то тут проїжджав одразу. Це дуже впадає в око, ця відсутність людей та автомобілів. Відчув себе, ніби у комп’ютерній грі, як у закинутому Чорнобилі. Всередині порожнеча», – розповідає Чередніченко.
Рідний брат Ігоря Чередніченка – військовий і від початку війни він опікувався його сім’єю. Коли чоловік запевнився, що усі рідні та близькі в безпеці більше не зволікав.
Де футбол, а де армія – це ж зовсім різні речі. Скільки брата пам’ятаю, він усе життя хотів бути військовим. У мене ж був невеличкий інтерес до зброї, як у багатьох чоловіків. Власне, це і є увесь мій зв’язок з армією та воєнним ремеслом. Все починалося із запитання “Чим ми можемо допомогти?”, а завершувалося фразою “Ну скільки можна тягнути?” Коли у дзеркало стало неприємно на себе дивитися, тоді й вирішили – треба йти. Разом з моїм другом та колегою Русланом Зарубіним ми пішли у військкомат, далі був розподіл у Нацгвардію і навчання», – ділиться Чередніченко.
Футболісти не афішували свій вчинок у спортивному середовищі та не підтримують думки, що спорт знаходиться поза політикою.
Футболісти – це публічні постаті. Наші побратими дивуються, що разом з ними служать футболісти, на яких вони дивилися по телевізору. Для них футболіст – це щось таке віддалене. Можливо, як артист чи людина мистецтва. “О, а як ви тут опинилися?” – запитують. Ну як опинилися – завдяки “Адольфу Другому” чи як його правильно назвати. Всі, хто на війні, опинилися тут завдяки йому».
Після перемоги Ігор не планує залишатися в армії – хоче повернутися у футбол або спробувати себе в ІТ.
Мені цікава тема організації колективу, робота з людьми. Можливо, ці знання колись мені знадобляться. Та тепер зранку прокидаюся і думаю: “Як же добре, що я живий”. Дивитися у далеке майбутнє не можу. Ціль одна – наша перемога. А потім все якось налагодиться».
