Харків був одним з ключових напрямків повномасштабного вторгнення російських окупаційних військ. Їхні апетити нікуди не поділися й дотепер, адже його захоплення мало б підірвати волю українців до опору. Проте це справжнє військове диво, що їм не вдалося цього зробити два роки тому — 27 лютого. Сьогодні ми публікуємо інтерв’ю з Рамою, учасником бою на Харківській загальноосвітній школі 134, військовослужбовцем окремого загону спеціального призначення “Омега” Східного територіального управління Національної гвардії України.
Загарбники спершу робили велику ставку на десантні операції. Вони це відпрацьовували рік за роком, під час навчань, перекидаючи величезні контингенти за тисячі кілометрів. За їхнім задумом це мало дезорганізувати тили, розрізані проривом танкових колон. Власне тому близький до кордону Харків їм здавався цілком досяжною ціллю. Однією з “пожежних команд”, якій довелося гасити “вогнища” чисельних проривів росіян стала харківська “Омега”.
“З перших днів повномасштабного вторгнення ми виконували завдання на окружній дорозі, Північній Салтівці, Циркунах, Дергачах. 27-го лютого ми прийняли бій у самому Харкові на 134 школі. Взагалі у перший бій наші хлопці вступили у районі Циркунів. Вони виїхали на БТР-ах і неочікувано для росіян зайшли їм у фланг, спалили танк, БТР та автівку. Й досі шокує від того, як вони змогли до ворога так непомітно підскочити, фактично, впритул та ще й на відкритій місцевості”, — ділиться спецпризначенець Рама.
Протягом наступних двох днів у хаосі масованих обстрілів почала вимальовуватися лінія оборони по окружній, яка мала спинити російську орду. Проте вона не була суцільною непроникною стіною. У неділю 27 лютого 2022 року почали швидко поширюватися повідомлення про чисельні групи російської техніки та живої сили у самому Харкові. Розпочалися численні вогневі сутички. Бойові групи окремого загону спеціального призначення отримали інформацію про критичну ситуацію на 134-й школі приблизно о 10.00. Згодом за наказом вирушили на допомогу силам, які спромоглися оточили російський десант.
“На той час там були бійці тероборони, “Фрайкору”, “Корду”, 92-ї бригади. Почали штурм. Заходили малими групами. Намагалися пройти з першого поверху на другий. З другого на третій. У нас не виходило. Дуже вмотивовані, підготовлені спецпризначенці-росіяни працювали грамотно. Сходи закладали важкими оббитими металом дверима, тому гранати не скакали абияк, а вибухали саме там, де ворогу було потрібно, не дозволяючи нам закріпитися. Після першої невдалої спроби ми відтягнулися на перегрупування. Коли повернулися, помітили що там вже були встановлені розтяжки, міни, МОНки. Прорватися до них було неможливо”, — пояснює гвардієць.
Школа будувалася у 1936 році. Це була міцна споруда з якісної червоної цегли — майже неприступна фортеця. Ворог прекрасно знав особливості будівлі розташованої у зручному місті. Судячи з даних наданих полоненим, їй відводилася роль такого собі “дому Павлова”, у якому росіянами мали оборонятися до підходу основних сил, поступово розширюючи зону вогневого впливу.
“Був азарт. Він трохи минув, коли у нас загинув побратим. Але його загибель тільки мотивувала нас помститися за нього. Ці відчуття ведуть нас вперед і тепер. Врешті, хтось з росіян неправильно використав “Джміль” чи щось таке. Будівля почала палати. Майже всі вони врешті згоріли, фактично живцем. Деякі не витримували й стрибали з вікон верхніх поверхів, хоча це теж була вірна смерть. Опівночі тут майже все завершилося. Тільки продовжувала палати будівля та вибухати БК. Можливо, вони не очікували, що їх зустрінуть саме так”, — каже Рама.
Харківську загальноосвітню школу № 134 називали “німецькою”, бо багато її учнів згодом ставали студентами німецьких вищих навчальних закладів. Хто міг уявити, що вона колись стане дорогою в пекло для трьох десятків псковських десантників. На жаль, того дня у бою загинув через кульове поранення військовослужбовець “Омега” головний сержант Вадим Андрієвський.
Відділення інформації та комунікації Східного територіального управління Національної гвардії України
