«Більш за все мені хочеться додому. Може, я став сентиментальним…»: син загиблого оборонця Маріуполя розповів, як захищає Україну за двох - НГУ

Михайло – молодий спокійний хлопець з сумною усмішкою. Він – рядовий Національної гвардії України, виконує бойові завдання на Запорізькому напрямку. Навесні чоловік втратив батька – також бійця Національної гвардії, який захищав легендарну «Азовсталь».

–  Давай згадаємо твоє дитинство, яким воно було?

– Народився я у Одеській області, в селі Кубей – колишнє Червоноармійське. Це невелике село, але дуже гарне. Жили ми небагато, але нам вистачало звичайних дитячих задоволень – гри у м’яч, походів на ставок, нальотів на чужі садки за яблуками і черешнею (посміхається). Так що дитинство було веселим.

 

– Розкажи про своїх батьків?

– Мама все моє дитинство – скільки я пам’ятаю – навчалася. Після випуску з вишу пішла працювати вчителькою інформатики та праці, займалася дітками з особливими потребами в інклюзивних класах.

Батько дев’ять років працював у нашому селі на виноробному заводі. В 2021 році він підписав контракт з Національною гвардією. Служив у Ізмаїлі, сержантом роти матеріального забезпечення. Дуже допомагало те, що за освітою він електрик.

 

– А як ти потрапив до лав Національної гвардії?

– Деякий час я міркував, що робити далі в житті. Провів декілька місяців без роботи – у зв’язку з пандемією підприємства позакривались, установи не працювали. Вже почав вступ до місцевого вишу, але прийшла повістка і я пішов служити у Національну гвардію.

– Як ти зустрів 24 лютого?

– Це був звичайний день. Я займався звичайними справами бійця строкової служби. О десятій вечора оголосили відбій, я трохи попереписувався зі своєю дівчиною і ліг спати. Десь о четвертій ранку мене розбудив черговий і сказав: “Все, почалася війна”.

У мене тоді був легкий шок – хоча я очікував щось подібне ще з 2014 року. Ще вчора я був звичайним строковиком, мріяв про майбутнє після закінчення служби, а сьогодні йду на війну і зворотнього шляху немає.

У перші години мій розум не міг прийняти нову реальність, але ця реальність швидко нагадала про себе. Пам’ятаю, вийшов з казарми перекурити і тут над головою з ревінням пронісся ворожий винищувач. Власне, у той момент я зрозумів, що все дуже серйозно.

 

– Якими були перші дні?

– Ми екіпірувалися і виїхали з міста. Куди ми їхали, я не розумів – я не дуже добре орієнтуюсь на Запоріжжі. Коли почали окопуватися, почув, що ми поруч з Мелітополем.

Був легкий мандраж – ми чули звуки вибухів, роботу авіації. Потім з’явилась велика колона ворожої техніки – і ми вимушені були змінити позицію. Ми в ті дні дуже часто переміщувалися. І через це постійно копали укриття. Вирити чотири-п’ять окопів за день тоді було нормою.

 

– Якою була обстановка в колективі?

– Ніхто з наших хлопців не обурювався – розумів, що від цієї «земляної» праці залежить життя. Також у нас не було страху – всі знали, де вони знаходяться та за що б’ються. Ніхто не втратив віру у майбутнє, всі підтримували один одного, спілкувались. Навіть сміялися – мабуть, це була захисна реакція, своєрідне вивільнення негативних емоцій.

Тоді ж я втратив одного зі своїх товаришів. Розповідати про це досі не можу.

 

З часом до нас приїхало підкріплення, лінія фронту стабілізувалася – а на перших порах ми іноді й не знали, з якої сторони чекати на атаку ворога. Допомагала дощова погода – хоча рити окопи було важко, зате путінська техніка не могла пересуватися не тільки полями, але й деякими дорогами.

 

– Чи були ви психологічно готові до таких подій?

– Ми були розділені по групах. В моїй групі було вісім бійців, ми жили у розташованих поруч окопах чи одному бліндажі. Хочу сказати – незважаючи на деякі розбіжності між хлопцями з нашої групи, особливих проблем не було. Ми намагалися все робити разом. І навіть коли сварилися, то швидко наступало примирення. Звичайно, я спілкувався з хлопцями, намагався розрадити – адже розумів, наскільки їм важко психологічно.

– Як твоєму батькові було у Нацгвардії?

– Він казав, що служити йому подобається. Батько швидко зійшовся з колективом, якихось неприємностей по роботі, з начальством чи з оточенням не мав. Його військова частина була розташована за 40 кілометрів від дому, це година поїздки від нашого села на автобусі. На вихідних він завжди приїжджав до нас.

 

– Як він потрапив до Донецької області?

– Перед війною батько  поїхав туди на чергову ротацію. Куди саме – нам не сказав.

Потім ми спілкувалися, і він жалівся на погані передчуття, які його там весь час переслідували – ще до початку повномасштабних бойових дій. «Більш за все мені хочеться додому. Може, я став сентиментальним…», – казав він мені. Я говорив, що не вірю в якісь передчуття і намагався його розрадити.

 

У цивільному житті він постійно цікавився військовою справою. Знав багато речей у тактиці та командуванні підрозділами – хоча був лише сержантом. Потім настало 24 лютого… Мені здається він був до цього готовий.

 

– Після початку війни твій батько опинився у Маріуполі?

– Так, але як він потрапив на Азовсталь, достеменно мені невідомо. До цього зв’язок був нестабільний, якщо йому щастило додзвонитися, то спілкування обмежувалося кількома фразами: «Я живий, все нормально, перекажи привіт мамі». На заводі був доволі стабільний інтернет, тож він навіть міг зрідка переписуватися з мамою. Але якогось месенджера у нього не було, і вони спілкувалися прямо на маминій відкритій сторінці у Фейсбуці. Тож все наше село було в курсі їхніх справ (посміхається).

– Коли ти втратив з ним зв’язок?

– Батько перестав писати десь у середині квітня. Остання його смс-ка була про те, що він змінює позицію, і деякий час можливості виходити на зв’язок не буде. В кінці квітня з незнайомого номера прийшло повідомлення: «Міша, твій батько живий». Після цього я не отримував жодного повідомлення.

 

Є багато різної інформації. Одні кажуть, що в нього зупинилося серце, інші – що він отримав кульове поранення, несумісне з життям. Деякі стверджують, що батько потрапив у полон.

 

– Яка була твоя реакція на таку трагічну звістку?

– Я дізнався про батька тільки у кінці травня. У мене з ним були дуже близькі стосунки, в наш час подібна близькість у стосунках батьків і дітей зустрічається нечасто. Під час строкової служби ми, бувало, спілкувалися годину-півтори.

Він був дуже хорошою людиною. І від цього втрата сприймається ще гостріше.

 

– Що ти відчуваєш зараз до ворога?

– Я втратив найближчу людину. До ворогів я взагалі нічого не відчуваю. Емоція ненависті з’їдає тебе зсередини, деформує особистість. Краще я буду допомагати нашим бійцям, ніж витрачати себе на ненависть. Тим більше, що я планую вчитися на військового психолога.

 

– Ти після втрати батька вирішив стати військовим?

– Більшою мірою – так. Хоча професія психолога – військового психолога – була у мене в пріорітетах ще до вступу на військову службу. Просто доля батька мене підштовхнула до цього вибору. Мені здається, що потреба у психологах буде завжди. У радянські часи на ці проблеми не звертали уваги, тоді люди були коліщатками в системі. Сьогодні багато уваги приділяється людині як особистості і саме від внутрішніх переживань, від методів їх подолання залежить, якою буде людина у житті і соціумі.

– Можеш щось порадити українцям, які також переживають важку втрату?

 – Безумовно, такі втрати переживаються дуже важко. І неможливо просто сказати «Не засмучуйся», бо це не діє. Але потрібно пам’ятати – вам є для кого і для чого жити. Знайдіть у собі сили допомагати, бути з людьми, які вам близькі. І цей зв’язок буде вас підживлювати, не дозволить остаточно впасти духом.

Росіяни думають, що головне – це сила. Але це не так! У нас, в українців, головними завжди були і будуть любов та братерство! Це і є запорука нашої Перемоги!

 

Перейти до вмісту