На сході Харківщини чутно важкий гул «Гіацинтів», тут тримають оборону нацгвардійці «Буревію» – такі різні, але об’єднані однією метою. Їхні історії говорять нам про людяність та дивовижну внутрішню силу.
Пух: музикант, який змінив контрабас на гармату
Солдат Михайло, на псевдо Пух, до війни був артистом оркестру Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України ім. Павла Вірського. Він грав на контрабасі, виступав у великих залах, а тепер влучає у ворога з артилерійської гармати.
Знайомі підказали, що тут хороша артилерія, тож я вирішив спробувати. Спочатку колектив був категорично проти, що я такий молодий, зелений, приїхав з амбіціями бути навідником. Вони всі казали “Хто, ти?! Та ти ще не був на бойових виходах, а вже кричиш, що ти навідник!” А потім був момент, коли наш навідник поїхав у відпустку, і я його заміняв. Тоді я непогано себе проявив, і далі вже пішло», – розповідає Пух.
Попри зміну інструмента з контрабаса на гармату, Михайло не втратив відчуття ритму. Тепер його партитура – це вказівки командира, координати цілі й гуркіт пострілів.
Колектив у нашій роботі має вирішальне значення. Люди різні, і потрібно розуміти кожного та до кожного знайти підхід. Я закінчив консерваторію, там я вивчав психологію, і зараз мені це дуже стає в пригоді», – ділиться досвідом Михайло.
Пух служить на «Гіацинті» вже півтора року. Розлука з родиною для нього важче, ніж носити снаряди й ліс для того, щоб зробити перекриття під час будівництва бліндажа. Але Михайло їздить у відпустки, регулярно зідзвонюється з девʼятирічною донькою, а дружина навідує його у вихідні.
Коли все закінчиться, то хочу повернутися до оркестру. Хочу знову дарувати людям радість», – каже навідник Пух, який залишається музикантом душею.
Старий: водій, який став сапером
37-річний Олександр, позивний Старий, родом з Чернігівщини, до війни працював водієм у будівельній компанії. Майже два десятки років провів за кермом, мав стабільну, звичну роботу. Але повномасштабне вторгнення перевернуло все.
Після початку російського наступу я приєднався до Нацгвардії, спершу був у Чернігівській області, потім перевівся до бригади “Буревій”», – каже Старий.
Тепер його посада номер обслуги гармати – сапер. В армії Олександр уже не вперше, ще під час АТО він був водієм артилерійського тягача «Рапіри». Тож коли знову довелося братися за гармату, Старий знав, на що йде. У 2023 році він продовжив свій вогневий шлях на гірській гаубиці «Melara» у Серебрянському лісництві, а потім вже перейшов на «Гіацинт», на якому зараз виконує бойові завдання на Купʼянському напрямку.
”Гіацинт” більш потужний, 152 міліметри, важчий, далі й точніше б’є. Снаряди важчі, і більше роботи в цілому, бо це велика гармата, великий ствол, потрібно ретельніше маскуватися. Але мені на “Гіацинті” подобається, ефективна гармата», – посміхається Старий.
Безпека та спокій родичів залишаються його головною мотивацією. Олександр хвилюється за близьких, адже саме заради мирного життя для них він став на захист країни, і готовий витримувати холод, втому та загрози бойових дій.
Вдома у родичів, у Сумській області, теж літає. Я їх більше підтримую, ніж вони мене, щоб не переживали. Тож знаходжусь на фронті, щоб вони спали спокійно», – запевняє сапер Олександр.
Малюк: фермер, що командує «Гіацинтом»
Наймолодший серед розрахунку – старший сержант Олександр, позивний Малюк. Йому лише двадцять два. Родом із невеликого села на Дніпропетровщині, він встиг до війни закінчити профтехучилище за спеціальністю робітник фермерського господарства і недовго попрацювати на будівництві.
У листопаді 2021 року його призвали на строкову службу до військової частини 3027.
З початком вторгнення ми стояли на мосту Метро в Києві, охороняли місто. Потім нас відправили до Чернігівської області виконувати стабілізаційні дії на деокупованих територіях. А в травні 2023 року у складі механізованого батальйону я опинився на фронті в Харківській області», – згадує Малюк.
Після поранення і реабілітації Олександр перейшов до артилерійського підрозділу і зараз він командир «Гіацинту». Відповідає за гармату, за кожен постріл і за життя побратимів.
Коли починалася війна, мені ще не було й двадцяти. Спочатку було страшно. Але коли бачиш поруч своїх хлопців, усе минає. По нас прилітало, звісно. “Ланцети” двічі били неподалік від наших позицій. Але що тут скажеш – це ж війна», – спокійно говорить про небезпеку Олександр.
За його словами, у родині Малюк найстарший син, має двох молодших братів та двох сестер. Він спілкується з ними кожного дня, у них є сімейний чат у месенджері. Мати щоранку пише йому, що все добре, а він у відповідь надсилає «плюс». На його обличчі юність, але в очах уже багато дорослого досвіду.
Ми всі хочемо, щоб це скоріше закінчилося. Але поки треба – будемо стояти, бо іншого вибору немає», – енергійно промовляє Малюк.
Пух, Старий і Малюк. Три різні долі, які зустрілися біля ствола однієї гармати. Їхнє життя могло бути зовсім іншим: із концертами, фермерством, подорожами. Але сьогодні їх об’єднує єдина справа — захищати Україну.
Служба інформації та комунікації Першої Президентської бригади НГУ «Буревій»
