27-річний Максим, уродженець Дніпра, — командир 1-го мінометного взводу мінометної батареї 3-го батальйону. До початку повномасштабного вторгнення працював дорожнім робітником. Зараз навчається заочно в Дніпровському державному аграрно-економічному університеті.

Мотивація — це моя родина. Дружина зі мною майже від початку війни. Саме вона, разом із батьками, підтримує мене в усіх труднощах. Хоч і рідко бачимося, але тримаємось разом», — ділиться Максим.

Його бойове хрещення відбулося на Лиманському напрямку, в боях за Серебрянський ліс, де він виконував обов’язки командира 120-мм міномета.

Це був мій другий виїзд на позицію. Погода була не з кращих, лежав сніг, був мороз, а зранку почалася атака окупантів. Міни кидали одну за одною. Тоді це здавалося миттю, але головне результат, штурм відбіли, росіяни зазнавати втрат, а ми вистояли», — згадує молодший сержант перше відбиття штурму.

Про втрати побратимів Максим говорить неохоче, але зізнається — це найважчі моменти служби. Проте саме командна робота, здатність кожного бійця взяти відповідальність і діяти злагоджено під час обстрілів, пожеж і евакуацій, допомагає долати найскладніші ситуації.

Коли все палає навколо після влучання ракетами «Граду», а ти з побратимами в тумані переносиш міномет на запасну позицію, і кожен чітко виконує свою задачу, без зайвих питань, — це і є справжня бойова команда», — каже він.

Сьогодні Максим розподіляє та оптимізує роботу між кількома розрахунками, втілює нові підходи до маскування, удосконалює бойові навички підлеглих з підрахунку коректур та швидкості наведення. Він — командир, тактик і наставник.

26-річний Віталій, родом із Запоріжжя, має за плечима значний бойовий досвід. З 18 років — у лавах Сил оборони. Він брав участь у боях за Сіверськодонецьк, Лисичанськ, Бахмут, Білогорівку, Стельмахівку, а сьогодні продовжує службу на Куп’янському напрямку. З першого дня повномасштабної війни він — на передовій.

Я воюю, бо не хочу, щоб ці покидьки прийшли в мій дім. Щоб цей жах якнайшвидше закінчився. Щоб наше нове покоління жило у мирній, вільній і незалежній Україні, а не в страху», — щиро говорить боєць.

Свою службу Віталій починав як номер обслуги міномета, а нині — командир розрахунку. Передає свій досвід новим бійцям, ділиться знаннями, які рятують життя. На війні його найбільше вражає організація бойової роботи.

Є чому повчитися. Всі вчаться своїй справі, постійно покращують свої навички. Відбувається самореалізація через бойову роботу. Уважно слухають накази командирів та зважено приймають рішення щодо виконання поставлених завдань», — уточнює Віталій.

Серед найбільш пам’ятних моментів Віталій згадує день початку вторгнення:

Коли всі рідні дзвонили і казали, що почалась війна, ракетами бомблять міста, села, і в сльозах просили, щоб я беріг себе. Бо знали, що я військовий і буду боронити країну».

Віталій не планував кар’єри в армії, однак зізнається — служба змінила його. Він виріс як воїн і людина, отримав великий досвід і зрозумів, що командування — це не лише про накази, а про довіру, лідерство і взаємоповагу.

Обидва воїни — приклад справжньої військової професійності, витримки та людяності. Щодня вони роблять усе можливе, щоб ворог не пройшов далі. Їхня служба — це не лише про вогонь мінометів, а й про тишу після бою, про втрати, що болять, і перемоги, що надихають. Але головне — це віра. Віра в те, що Україна переможе.

Група комунікації Північного Київського ТУ НГУ